Розділ шостий

Повертатись на роботу після вихідних було, якщо чесно, трохи страшно. Я все ще боялась, що Ігор намагатиметься повернутись до тієї розмови, почне на чомусь наполягати, гірше того, візьметься пліткувати про те, що в мене є донька.

Але Горський не сказав з цього приводу ні слова. Ми перетинались рідко, в клініці були якісь проблеми, Ігор постійно працював, і я дозволила собі повірити, що він справді відкине дурну ідею впадати за мною. Напевне це для нього була лише випадкова інтрижка з дівчиною, що сподобалась, і наявність в мене дитини відбила в нього бажання чіплятись і далі.

Звісно, думка про це викликала легку гіркоту, та працювати мені стало легше. Я навіть перестала слідкувати за тим, щоб не потрапляти Горському на очі, і втягнулась в процес, звикла до пацієнтів і до особливостей клініки і, якщо чесно, здивувалась, коли мене покликала до себе Єлизавета.

Після тієї розмови про звільнення ми з нею, звісно ж, говорили, контактували не раз, все-так вона моє безпосереднє начальство, та до спілкування віч на віч не доходило. Тому, коли з’явилась необхідність зазирнути до неї і поспілкуватись наодинці, я відчувала в першу чергу знічення та страх. Що могло трапитись, що вона раптово викликала мене?..

– Проходь, сідай, – промовила Ліза, помітивши, що я нервово топчусь під дверима. – Це стосовно графіка чергувань на наступний місяць, ми якраз готуємо попередній до затвердження…

– Так? А що з ним? – здивувалась я.

Побудовою графіка зазвичай займалась старша сестра, решта тільки ставили підпис, як максимум просили внести корективи. Я не відчувала за собою права вимагати якихось змін, крім того, поняття не мала поки що, що там у мене з чергуваннями. Єлизавета ще не показувала попередній варіант.

– Ігор просив постаратись не ставити тобі нічні чергування, – спокійно промовила Єлизавета, – та ось, дивись, на наступному тижні мені геть нема кого поставити. Ти зможеш вийти?

Я завмерла.

– Ігор? Просив? Я… – мої щоки, напевне, були геть багряними. – Нащо просив? Звісно, я вийду на нічні чергування, не треба було…

– Надь, не нервуй, – погляд Єлизавети був абсолютно розуміючим. – Все нормально. Я все розумію.

– Розумієте… Що? – не втримавшись, тихо спитала я. – Послухайте, я Ігоря Семеновича ні про що таке не просила, я взагалі не розумію, чому він вирішив створювати для мене якісь додаткові умови. Я – рядова співробітниця клініки і…

– Не треба виправдовуватись, – зітхнула Єлизавета. – Надю, не накручуй себе. Ні про що жахливе я не подумала. Ігор попередив мене, що це його особиста ініціатива і що у тебе сімейні обставини, про які ти, ймовірніше за все, не захочеш згадувати. Мені відомо, як це – падати з ніг після чергування, бігти додому, тому що там хтось чекає, розриватись на частини. Іноді всім нам дійсно не до нічних чергувань.

– Все нормально! – випалила я, але, подивившись керівниці у очі, не витримала і сказала правду: – У мене просто маленька донечка, вона трохи прихворіла, але зараз вже все добре. Я можу працювати і можу виходити на нічні чергування, в цьому нема ніякої проблеми. Я не знаю, навіщо Ігор Семенович попросив спростити мені графік, мені це не треба. Справді.

– Якщо у тебе маленька дитина, то спрощений графік в будь-якому випадку не виявиться зайвим. Можливо, не настільки спрощений, як попросив Ігор, – погодилась Єлизавета. – А що ж до того, нащо він це зробив… Ймовірніше за все, Ігор просто хоче про тебе потурбуватись.

– Не уявляю, нащо йому це може бути потрібно.

– Просто з почуття доброти? – вигнула брови Єлизавета. – Не в кожній нашій дії є підвох, тобі треба просто трошки більше довіряти людям, Надю.

– Я йому стороння людина і…

– Я ні в чому такому тебе не підозрюю, – твердо промовила Єлизавета. – Не в моїх правилах засуджувати людей, особливо якщо вони насправді нічого плохого не робити. І навіть якщо у тебе були стосунки з Ігорем, я б тобі слова кривого не сказала, особливо враховуючи його сімейну ситуацію. Проте, в будь-якому випадку, це не моя справа. Графік влаштовує? Підпишеш?

– Підпишу, звісно. Дуже дякую. За графік, за підтримку… Взагалі дякую, – видихнула я.

– Та нема за що, – усміхнулась вона. – Я можу уявити собі, в якій ситуації ти зараз опинилась. Мати якийсь стосунок до Ксенії Горської – той ще подарунок долі. Але для мене ти в першу чергу чудова медсестра, а все інше означає для мене куди менше.

Я не знайшла в собі правильних слів для відповіді, тільки схопилась за ручку і швиденько лишила свій підпис в потрібному місці. Єлизавета більше мене не затримувала; на відміну від старшої сестри в моїй державній клініці, тут дійсно існувало розуміння особистого простору. І все ж, на душі було неприємно, і я відчувала себе дуже винуватою.

Тепер мене не покидало відчуття, що Ігор увесь цей час підбирався до мене все ближче і ближче, а я тішила себе надією, що зможу від нього відгородитись, що він лишив мене в спокої. А він, виявляється, уже і Єлизавету про щось просив, і, може, когось ще.

Мені пощастило, що Ліза викликала мене на цю розмову тільки під кінець зміни. Засмучена, схвильована після бесіди, я навряд чи була здатна якісно виконувати свою роботу. Та, на щастя, треба було тільки заповнити кілька карток, а на це моєї уваги вистачило, і можна було рушати додому.