6. Непроста справа

Я сиділа в бібліотеці перед паном Беркутом, і намагалася стримати тремтіння в руках, хоча це не дуже вдавалося. Склянка з водою, яку мені підніс королівський маг, ходила ходором та щомиті загрожувала розплескатися просто мені на коліна.

- Заспокойся і розкажи ще раз, що сталося, - промовив пан Деміан. - Ти впевнена, що собака здох саме через те, що спробував тістечко? Може, він уже був хворий, або схарчив щось отруйне перш ніж ти його погодувала?

 - Я не знаю... Він виглядав цілком здоровим до того, як я йому кинула шматок того клятого тістечка... А потім почав скавчати, хрипіти... Тепер принцеса Дезі заявляє, що я його отруїла. Що мені робити?

 - Я б просто перечекав той шум і гам, - пробурчав пан Беркут. - Наша принцеса схильна робити з мухи слона. Якщо міркувати логічно - для чого тобі труїти її песика? Навіть якщо ти її недолюблюєш, тварина тут ні при чому...

 - Мені цілком байдужа ваша принцеса, з чого ви взяли, що я її не люблю? - я вже потроху почала оговтуватися, залпом випила воду і поставила склянку на стіл.

 - Ну звісно ж, через Вента, адже він і досі їй подобається. Це неозброєним оком видно. Але тоді , якби ти хотіла їй помститися,  ти б уже її труїла, правда?

 - Зачекайте, пане Деміане, як ви не розумієте! Це мене хтось хотів убити! Я мала з'їсти те тістечко, а собака підвернувся випадково!

 Він спантеличено почухав голову.

 - І, кажеш, коли ти повернулася до столу, він уже був порожній? Ні їжі, ані напою там не знайшлося?

 - Так, хтось усе забрав, щоб замести сліди! Мабуть, та сама служниця, яка мені й принесла отруєні тістечка.

 - Ану ж, опиши її. Як вона виглядала?

Я замислилася.

 - Звичайна дівчина. В чорній сукні, фартушку, на голові чепчик. Так усі служниці в палаці одягаються... О, згадала! Вона була руда. коси такі яскраві. як вогонь!

 - Дано, але в нашому палаці немає жодної рудоволосої прислуги, - сказав батько Вента.

 - Тоді я навіть не знаю. Не приснилась же вона мені...

 - Мені все це дуже не подобається, - пан Беркут насупив свої густі брови, через які глибоко посаджені очі видавалися непривітними. - Може, тобі було б краще поїхати звідси, а Вент вирушить за тобою після весілля?

 - Я не хочу їхати одна, - вперлася я. - Я боюсь. Раптом той, хто хотів мене вбити, не залишить мене в спокої і на батьківщині...

- Щось мені підказує, що там ти вже зловмисників не цікавитимеш. Ну добре, не хочеш їхати, то лишайся. Я поговорю із шеф-кухарем, він мій добрий знайомий. Щоб більше не траплялося таких казусів, він сам персонально готуватиме їжу для тебе і подаватиме її. Те ж саме з напоями. А ти ніде і ніколи не приймай і не куштуй нічого з чужих рук. Ото що кухар принесе - те й твоє, ясно?

Я кивнула.

 - А про ту руду дівчину я порозпитую слуг. Хтось та й повинен був її побачити, якщо вона існувала насправді, а не привиділася тобі...

Я опустила голову і роздивлялася візерунки на килимі. На ньому була зображена сцена з полювання - вершник на коні, озброєний луком і стрілами,  гнався за оленем, а слідом бігла зграя худих і нещасних на вигляд хортів.

Полювання... Вент скоро повернеться. Що я йому скажу? Що я випадково отруїла улюбленого песика його колишньої пасії? А насправді це хтось хотів звести зі світу мене? Чи повірить він у цю дивну історію?

Пан Деміан, неначе прочитавши мої думки, похитав головою.

 - Знаєш, Дано, - промовив він, - мабуть, краще поки не розповідай про все моєму синові.

 - Але чому? - не зрозуміла я.

 - Він занадто неврівноважений, ще почне шукати винних, сваритися зі слугами. Я його чудово знаю - де потрібно тихо перечекати і вистежити противника - він здіймає бучу. То я сам займуся розслідуванням цього інциденту, а Вент хай не втручається.

 - Але як я маю виправдовуватися, коли Дезі поскаржиться йому на мене?

 - Скажеш, що бачила у собаки в зубах якісь ягоди, от ними він і отруївся. Там у оранжереї повно всякої всячини невідомого походження. Одного разу хлопчик-слуга поласував плодами  котроїсь пальми, то його ледве витягли з того світу. А скільки тому собачці було треба, одну ягоду проковтнув - і випустив дух. Я те все й Дезі розкажу, хай вона вже вгамується.

- Дякую вам, пане Деміане, - мені трохи полегшало на душі.

 - Поки що дякувати рано, - пробурмотів він. - Скажеш спасибі, як знайдемо того, хто це зробив...

***

Я пішла у свою кімнату і до вечора носа звідти не показувала. Їжу, як і обіцяв пан Беркут, мені приніс сам шеф-кухар, огрядний вусатий дядечко в білому ковпаку. Я похвалила його кулінарні здібності, і ми залишилися задоволені знайомством. Коли кухар вийшов, я з'їла кілька ложок  рагу та відставила тарілку. Хоч усе було дуже смачне, але шматок не ліз до горла. Я почувалася надто пригніченою, аби наважитися вийти зі своїх покоїв, тож день тягнувся неймовірно довго, і зрештою я лягла на ліжко та задрімала.

Прокинулася від того, що відчинилися двері. Це був Вент - веселий, з трохи обвітреним обличчям і розтріпаним волоссям -  він підійшов і торкнувся губами мого чола.

 - Ти не захворіла, люба? Лежиш  у такий ранній час...

- Я просто втомилася, - сказала я. - І без тебе було сумно.

 - Почекай хвилинку,  я зараз вмиюся і переодягнуся, бо весь у болоті, - він зник за дверима ванної кімнати.

Я сіла на ліжку, закутавшись у ковдру. За вікном пішов дощ. Він тихо стукотів по даху, заспокоюючи, навіваючи сон. Хоча ще й не було дуже пізно, та в кімнаті панували сутінки. Втім, коли Вент увійшов, тримаючи перед собою свічник, темрява розступилася. Він поставив свічку на стіл та сів на ліжко поруч зі мною.

 - Ну, розповідай, що там за пригода з тобою трапилася, бо вже весь палац про те гуде...