9. Сварка

- Так, - відповіла я, - чародійка.

- Тоді я згоден, - просто сказав хлопець. - А що я маю робити?

 - Ти їсти хочеш? - спитала я. - Бо я, наприклад, страшенно голодна. Тут, здається, служниця щось лишила на столі...

Я залюбки скуштувала б щось гаряче - шматок м'яса чи тарілку юшки, та довелося обійтися печивом, сиром і фруктами. Фелікс їв делікатно, поглядаючи на мене з певною осторогою - не виключаю, що він усе ще зважував  "за" і "проти" нашої співпраці, а може, продумував шляхи відступу.

- Нічого надзвичайного тобі робити не доведеться, - пояснила я. - Просто охороняти мене - і все.

 - Від кого?

 Якби ж я знала відповідь на це питання...

-Ти ж сам бачиш, хтось замовив моє вбивство, - терпляче взялася пояснювати я. -Я не знаю, ким є замовник, будь-хто в цьому палаці може виявитися під підозрою. Тому тобі треба уважно слухати і спостерігати за всім, що відбувається навколо мене, і ніколи не залишати мене саму.

 - Що, зовсім ніколи? - він знітився.

 - О, Вищі сили, звичайно, ти не маєш бути поруч двадцять чотири години на добу. Коли я перебуваю в компанії свого нареченого, або його батька - то ти можеш бути вільний. Але все одно повинен знаходитися в межах палацу, щоб у разі чого я могла тебе покликати. Якщо я залишатимуся зовсім одна, ти складатимеш мені компанію.

 - А ви навчите мене магії?- я так і знала, що він рано чи пізно це спитає.

- Поживемо - побачимо, -  я підняла з підлоги рештки мотузки та пояс і заховала до шафи. Потім схопила шовковий палантин, що висів на спинці крісла, та накинула собі на шию, замаскувавши сліди від петлі. Зробила це дуже вчасно, бо вже за хвилину двері тиженько рипнули, і до кімнати увійшов Вент.

 - Дано, ти не спиш? - почав він ще з порогу. - Алекс сказав...

Тут він побачив Фелікса, який невимушено сидів у кріслі навпроти мене, -  і замовк на півслові.

 - Ні, не сплю, - я  відповіла з усією серйозністю, неначе на світському прийомі. - Венте, дозволь тобі відрекомендувати Фелікса. Він - мій новий охоронець.

 - А навіщо тобі охоронець? - нарешті до мого нареченого повернувся дар мови. - Я щось пропустив? Коли ми розмовляли дві години тому, про жодного охоронця не йшлося...

Я вже встигла продумати, як аргументую своє рішення, аби не зачепити його самолюбство і не викликати жодних підозр.

 - Мені переказали, що Хранителі повинні мати слугу, який гарантував би їхню безпеку, - поважно мовила я. - А тим більше, що тут, у цьому палаці, є мої недоброзичливці, а я б хотіла в подальшому уникнути випадків, подібних до того, що трапився з Дезі і її собачкою. Коли поруч зі мною буде охоронець, уже ніхто не зможе образити мене чи звести на мене якийсь наклеп. Цей хлопець зможе у разі чого мене захистити.

 - Але я теж можу тебе захистити, - трохи ображено сказав Вент, сідаючи на ліжко. Він виглядав втомленим  -  мабуть, цей концерт дався йому нелегко.

 - Знаєш, я думаю, що Його Величність Ейлар ще не один раз використає тебе в якості безкоштовної розваги для своїх гостей. А я в цей час не хочу бути одна. Зрештою, я займаю високу посаду і повинна дотримуватися інструкцій.

- Добре, - згадка про якісь там інструкції подіяла безвідмовно і змусила Вента здатися. - Треба тобі охоронець - то хай буде. Але чому такий дивний вибір? Може, краще знайти когось більш... солідного? Не такого... е-е-е...  молодого?

Фелікс несподівано вирішив вставити своє слово.

 - Можете бути впевненим, пане, - з почуттям враженого самолюбства звернувся він до Вента, - що мій вік ніколи мені не заважав гідно виконувати свою роботу.

Вент навіть не глянув на нього. У цю мить в мене виникло відчуття дежавю, здалося, я не так давно уже бачила цей самий вираз, що промайнув на його обличчі - але ця кривувата посмішка тоді належала зовсім іншій людині. Та в мене не було часу розбиратися у своїх спогадах.

- Де ти його знайшла? - спитав мене Вент. - Цього малого нахабу?

 - Послухайте, пане... - знову почав Фелікс, але я махнула на нього рукою:

 - Феліксе, замовкни, будь ласка. Венте, мені його порекомендували як дуже досвідчену і надійну людину, справжнього майстра своєї справи. А що він виглядає таким юним - то це для того, аби не викликати ні в кого підозр. Хай усі в палаці вважають, що це просто такий собі паж. для виконання різних дрібних забаганок.

- І де він буде жити? - здався Вент. - Сподіваюся, не тут?

 - Ні, я хотіла б попросити, щоб йому виділили якусь кімнатку неподалік від нас.

 - То я зараз покличу економку, нехай вона його кудись прилаштує! - він підвівся, підійшов до дзвіночка, що висів у передпокої і слугував для виклику слуг, та різко смикнув за нього.

Буквально за хвилину у двері постукали. Вент з кимось переговорив, тоді знову заглянув до нас і поманив Фелікса пальцем.

 - Йди сюди, хлопче, зараз тебе відведуть до твоєї кімнати. І сподіваюся, ти надалі поводитимешся більш чемно, - сказав він.

-Так, пане, - флегматично відповів Фелікс.

 - Іди, якщо ти будеш потрібен, тебе покличуть, - кивнула я, і хлопець зник за дверима.

Як тільки ми залишилися одні, Вент уважно поглянув на мене, потираючи скроні, ніби в нього боліла голова.

 - Ти не перестаєш мене дивувати, Соловейку, - тільки й мовив він.

 - Чим же я тебе здивувала? Тим, що подбала про власну безпеку?

 - Я потурбувався б про тебе й сам.

 - Але ти постійно залишаєш мене саму...

 - Сьогодні я попросив Алекса побути з тобою.

 - А ти знаєш, що він кузен Мюріел?

Вент закотив очі під лоба.

 - Серце моє, в тебе якась манія переслідування. Мюріел тебе не зачепила й пальцем, слова про тебе не сказала, а ти прямо ненавидиш її. Так, між вами колись були непорозуміння, але ж минуло вже три роки... Ти не думаєш, що вона могла порозумнішати, на відміну від тебе?