3

Її погляд змушував втягнути живіт, вирівняти спину і поправити на шиї неіснуючу краватку. І якби Гліб не мав за спиною роки досвіду у спілкуванні з протилежною статтю, то так би й зробив, однак його напускною холоднечею не проймеш. Лід розтопити можна, тільки він напружуватися не збирався. Це послуга сестрі, якій кортить подивитися на іспанця.

         Хоча мусив визнати – гарна. До кольок в животі гарна. От через ті кольки й визнав її вроду. Тільки ніяк не міг визначитися, що його вразило більше: сталевий погляд, - дивний відтінок металу, грозових хмар і срібла, чи дивовижно гарні риси обличчя, немов з граніту виточені вправним скульптором. Носик прямий, із злегка задертим кінчиком, вуста невеликі, проте пухкі, і ці очі. Дивишся і не знаєш, чого чекати – громовиць, що розчахують дерева, чи легкої грози, яка лиш полоскоче нерви.

- Гліб, дуже приємно, - він продовжував тримати її руку, нахабно провів великим пальцем по внутрішньому боці зап’ястка, спостерігаючи за реакцією дівчини.

Вона не піддалася на провокацію, жоден м’яз не ворухнувся на вродливому личку, навіть руки не відняла, немов це вона брала його на слабо, а не навпаки.

- І мені приємно, - люб’язно відповіла богиня, - але годі триматися за мою руку, ми не на Титаніку, а ви не Леонардо Ді Капріо.

Сказати, що Глібові відібрало мову, а очі безглуздо вирячилися – не сказати нічого. Десь збоку пирхнула Ангеліна, й відійшла, щоб приховати свою безсоромність, а він нарешті відпустив тоненькі, і на диво, теплі пальчики з акуратним світлим манікюром. Любив доглянуті руки в жінок, це наче показник їхньої любові до себе. Хоча Орест його переконував, що це показник любові чоловіка до жінки. Хочеш бачити доглянуті пальчики, які пеститимуть саме тебе, створи умови, щоб вони такими були. 

- Може, на ти? Нам завтра закохану, до нестями, парочку вдавати, - запропонував Гліб, зігравши бровами джигу.

Суворий вираз обличчя Аврори не змінився, навіть поблажливість на ньому не майнула, неначе він конкретний дегенерат, а вона зволила зійти з трону зверхності, щоб божественним поглядом вказати йому місце біля її ніг. Гліб заскрипів зубами. Мовчки подався відчиняти дверцята авто з пасажирського боку, вже шкодуючи, що погодився на цю авантюру.

Аврора кинула Ангеліні тихе «Бувай»,  і всілася на запропоноване місце. Гліб поволі, не спішно переставляючи ноги, попрямував на свій бік, помічаючи краєм ока, що зверхня богиня, таки за ним спостерігає.

- Па-па, сест…, - і запнувся.

Очі Ангеліни вирячкувато округлилися, бо він ледь-ледь не зморозив страшенну дурницю.

- Па-па, Ангеліно. Стасові привіт!

Хутко виправив ситуацію, сподіваючись, що його пасажирка нічого не зрозуміла.

- То Ангеліна, чи сестра? – не забарилося каверзне питання, від якого він укрився холодним потом.

- Ти про що? Не зрозумів? – вдав святу невинність, завів двигун, пильнуючи на дорозі неіснуючі перешкоди.

- Певно, здалось, - долинула відповідь.

- Певно, - потис плечима.

Ото й уся розмова! У нього з жінкою вперше таке. Зазвичай, вмів знайти підхід і до старої, і до молодої. Неважливо якого віку жінка, головне увага, правильний посил, інтонаційність, бо то інструмент, за допомогою якого досягається поставлена мета. Йому не було у кого вчитися цим премудростям, сам гулі набивав. Усе вічно сам. Така доля спіткала двох малих хлопчаків,  мама яких поїхала по сестричку, а додому привезли страхітливу домовину з двома покійниками в середині. Мама і сестричка.

 Його красуня-ненька, єдина жінка, яку він насправді любив, і яка могла з ним впоратися, тому що мачуха, котру незабаром привів до хати батько, усі різки на ньому поламала, але прогнути чи залякати не змогла.

 Єдина людина, до котрої він справді дослухався, був брат. Він пройшов з ним через самодурство мачухи, байдужість батька, жаль оточуючих, зневагу однокласників, глибоке, практично непоборне, горе, яке спіткало двох малих братів, що стали сиротами. Він часто замислювався над тим, що було б з ними, якби не бабуся. Вона стіною стояла за онучат, вигризла у батька та мачухи їхнє право на спадок, дала стільки любові скільки змогла. Зрештою, виховала з них людей, принаймні, з Ореста точно. Проте, брат прийняв хрещення лопаткою, тому клепки на місце стали одразу, як тільки стара Козачиха дізналася про маленьку Анну. Їхнє янголя, таке схоже на дядька, на Гліба. Такі ж бровенята й оченята, і характер пустотливий – вся в нього. Хоч і склепав те чудо Орест.

Київ він знав непогано, тому спокійно відволікався на спогади й тривожні думки, скоса позиркуючи на пасажирку. Вона дивилася вперед, наче й не існує його поряд, хоча ота незручність почала хвацько літати поміж ними, надаючи мовчанці нових забарвлень. Ніяковість вражала неабияким напруженням, що може виникнути лиш між двома абсолютно чужими людьми, які не знають про що говорити. Їхня розмова мала відбутися в кафе, обране Глібом, принаймні, йому надали таку можливість, адже йти до сестри він не захотів, щоб раптом не спалитися, як це зовсім недавно сталося.

Не вагаючись з вибором, Гліб привіз холодну богиню до кафе із дуже значущою назвою «Black & White: місце зустрічі», де подавалися чудові десерти та напої. Усі ж дівчата люблять солоденьке, це своєрідна доза ендорфінів, якщо комусь не трапилася пустотлива закоханість і взаємність. От Глібові не траплялася, але він справно компенсував цю втрату незліченною кількістю прегарних жінок, які завжди крутилися довкола нього. Нічого не міг з цим вдіяти, це повелося ще з дитинства, коли мама вела їх з братом до школи, а сільські жіночки висіли на брамці і питали: «А де то такі гарні хлопчики взялися? А чиї ви будете?» Тоді Гліб гордо відповідав: «Мамині!», а мама посміхалася, нагороджуючи чад лавиною любові, що струменіла із очей. У нього були мамині очі, і в брата мамині очі, і Анна мала такі ж, як і бабусине ім’я.