Розділ 6 "Працювати у вихідний не можна"

Кіра

— Кіро, спиш? — чую шепіт Макса.

— Ні, — протягую сонно. — Проходь. Котра година? — сідаю і помічаю, що він приніс мені каву.

— Майже третя, — вмощується біля мене.

— Дякую, — приймаю чашку і роблю ковток. — Цілющий напій, — відпиваю ще.

 Після перельоту лягла спати тільки-но приїхала. Батьків вдома не було, а Макс теж спав.

— Мама вдома?

— Так, і тато в кабінеті. Повернулися нещодавно. Підписали якусь угоду, задоволені, — розповідає останні новини.

— А ти як?

— Окейно, все стабільно і без пригод.

— А так буває? — хмикаю.

— Ну, тебе лише місяць не було, я не встиг.

— Це більше схоже на правду. Їсти хочу.

— Мама гуакамоле приготувала, щоб легко перекусити.

— Угу, час збиратися, — допиваю каву і встаю. — Піду привітаюся.

— Сорочку допоможеш мені вибрати? — запитує за спиною.

— Так, кілька хвилин і я твоя, — виходжу з кімнати і спускаюся на перший поверх. — Мамо, — усміхаюся, зазираючи на кухню.

— Кірочко, — підходить і міцно обіймає. — Як я скучила, доню. Все добре? Відпочила? — відсторонює мене за плечі, уважно дивлячись в обличчя.

— Так, після сну ще не прийшла в себе.

— Ти схудла. Точно усе гаразд? — перепитує з підозрою.

— Ага, забіжу до тата, — не хочу їх сьогодні засмучувати своїми драматичними новинами, краще завтра.

Тато говорить з кимось телефоном, тому я тільки чмокаю його в щоку, намазую смачним гуакамоле шматок хліба, зазираю до Макса, тикаю пальцем на темну сорочку, і повертаюся до своєї кімнати. Потрібно розібрати речі і випрасувати нову сукню, потім в душ і збиратися.

Підкочую валізу до ліжка, тягну за блискаву, дивуючись як погано вона почала працювати, відкриваю і починаю викладати одяг на ліжко.

— Це що таке? — зупиняюся, тримаючи у руках щось велике. Здається, такого одягу я не брала. Помалу розгортаю і розумію, що це піджак. Не мій. Чоловічий. Кілька секунд дивлюся на нього не кліпаючи, а потім переводжу погляд на інший одяг. — Хіх, — з вуст зривається нервовий сміх. Це не мої речі. Штани, кілька сорочок, піжама, шкарпетки… Якась білизна, але її я дивитися не буду. Закриваю валізу, обдивляюся її з усіх боків — моя. Відкриваю знову — речі не мої. — Що це в біса за фігня?! — вигукую на всю кімнату. Де мої речі? Сукня на свято врешті решт? Може, я досі сплю?

Вмикаю світло, знову закриваю валізу і розумію, що не так — вона чорна. А моя була темно-сірою. Йо-о-о-о. Хапаюся за голову, дивлячись на чоловічий одяг на моєму ліжку. З просоння я переплутала валізи. Не подивилася на номерок через того нахабу, що наступив на ногу, просто вхопила начебто свою. Ох, який кошмар! Сідаю на ліжко, закриваючи обличчя долонями.

Стає смішно. А хтось відкриває мою валізу з новою сукнею, гарною білизною до неї і щоденником, який я вже місяць веду, після розставання з Джеком. Знаю, що це дитяча забавка, але мені було так хріново, що іншого нічого не вигадала, як ділитися своїми відчуттями з папером. Ну, комусь пощастить почитати моє творіння. Як соромно…

 Завжди я так, керуюся емоціями, а потім шкодую. Потрібно було послати куди подалі того пенька і бути уважнішою, а тепер доведеться шукати якесь інше вбрання з того, що висить у шафі. Прекрасно! Навіть тут не щастить, просто чорна-чорна смуга. Як її пережити і не збожеволіти я не знаю. Так, де там мої старенькі запаси святкового брання?

Шляхом нелегкого вибору, зупиняюся на чорній завуженій сукні нижче коліна. З дальньої шухляди маминої гардеробної дістаю свої класичні туфлі-човники. Білий мамин піджак доволі непогано пасує до загального образу. Волосся доводиться зібрати і зробити макіяж маминою косметикою.

Батькам про зниклу валізу я не розповіла, а от Макс застав мене на підлозі біля чоловічих речей, а потім ржав десь пів години і навіть по дорозі до ресторану все ніяк не міг заспокоїтися. Досі не розумію, як таке могло статися.

Купуємо квіти і прибуваємо саме вчасно.

Сьогодні Риті п’ятнадцять років. Звісно, батьки влаштували для неї свято, з великою кількістю гостей у дуже модному ресторані. Люблю бувати в ньому, окрім смачної кухні, тут доволі затишно і завжди спокійно, без галасливих неадекватних компаній. Вітаємо іменинницю, влаштовуємося за столами і починається банкет.

Сиджу біля тітки Ані і якоїсь незнайомої жінки, кидаю погляд на брата та його компанію і розумію, що зависла невідомо де. Наче ще й студентка, а на душі так важко, що відчуваю себе жінкою у поважному віці. Цікаво, це розчарування колись зникне чи все життя буде супроводжувати, нагадуючи, що довіряти чоловікам зась?

— Кізочко, що з настроєм? — запитує хрещена. — Не відпочила з дороги?

— Та… Все добре, — намагаюся усміхнутися, щоб виглядало переконливо. — Просто один коз… чоловік в аеропорту на ногу наступив, — вирішую все звалити на пенька, з яким зранку не пощастило зіштовхнутися. А що? Він зіпсував і без того поганий настрій на увесь день, ще й нога досі болить. — І навіть не перепросив.

— Що ти візьмеш з тих чоловіків? Якщо кожен раз через них засмучуватися, ніяких нервів не вистачить. Тим паче ти вже нічого вдіяти не зможеш, тому забий, — знизує плечима, відганяючи мій сум.

А й справді, чому я так засмутилася? Сукню знайшла, на свято Рити встигла, сиджу поряд з рідними… Немає причин сумувати. Підіймаю келих, салютую Риті і роблю ковток шампанського. Я приїхала додому, нарешті зможу розслабитися, забути про зрадника Джека і насолодитися спілкуванням з рідними.

У тата дзвонить телефон, він встає і виходить. Мама лише хитає головою, дивлячись йому у слід. Мабуть, справи в агенції не дають перепочити, він у нас відповідальний, все любить тримати під контролем.

Коли починаються танці, поспішаю вийти з банкетної зали. Поки подаватимуть гаряче можна подихати свіжим повітрям на терасі. Після зради Джека в мені зникла легкість та бажання веселитися. Відірватися на повну десь у клубі, щоб ноги гуділи ще кілька днів. Мабуть, це через стрес, бо гучна музика тепер не викликає жодного задоволення, тільки дратує.