Розділ 7 "А спокій був так близько"

Кіра

— Кіро, це Данило Бережний, наш майбутній партнер, — промовляє тато, який нічого не підозрює. Поки цей партнер дивиться на мене, як на привида, я намагаюся знайти правильні слова.

— Так-так, я пам’ятаю, ти розповідав, — протягую шоковано. Ну не може людині так не щастити. Чому серед мільйонів людей партнером виявився саме цей грубіян? — Дуже приємно, — ціджу крізь зуби, поки він встає і нависає наді мною.

— Я гадаю… — починає він.

— Макаре, ти збираєшся вітати Риту? — роздається за спиною мамин голос, лякаючи мене до смерті. — Добрий вечір, вибачте, будь ласка, я заберу його на хвилинку? — вибачається вона перед пеньком. Мрію звалити звідси якомога швидше разом з батьками.

— Нічого, — хитає головою грубіян, — це я відволікаю вас, але маю поважну причину. Уявляєте, зранку в аеропорту у мене вкрали валізу, — говорить батькам, але дивиться мені у вічі. От зухвалець. То це його ганчір’я валяється в моїй кімнаті? Отакої! Гірше не придумаєш!

— Як це вкрали? — не втримуюся від запитання.

— Якась малолітка налетіла, нагрубила, ще й валізу вкрала. Всі контакти лишилися у записнику, а записник у валізі, тому довелося чекати, поки в Торонто наступить ранок, дзвонити в офіс і шукати ваш номер, — переводить погляд на тата. — Це я вас відволікаю, тому чекатиму скільки потрібно.

— Я на одну хвилинку, — відповідає тато, не занурюючись у подробиці, як це любить завжди робити. — Кіро, — зупиняє мій порив повернутися до зали, — приділи увагу нашому гостю.

А спокій був так близько…

— Добре, тату, — киваю, засмутившись. Батьки йдуть, а я лишаюся з грубіяном.

— Ну, сідай, Кіро Макарівно Яворська, — повільно розтягує слова, повертаючись на своє місце. Дурна ситуація. Я навіть бачити його не хочу, не те що сидіти за одним столом.

Зітхаю. Подумки сварю долю, що підкинула мені таке випробування у дуже нелегкий життєвий період. Обходжу стіл і сідаю на місце тата. Дивлюся на нього з викликом. Брехло якесь, а не партнер. Сам на мене наступив, забрав валізу і тепер усе звалює на мене. Отакі вони, чоловіки.

— Де моя валіза? — дивиться у вічі. Тон одразу змінився і став грубішим.

— Звідки мені знати? — відповідаю неохоче. Якщо він сподівається мене розколоти, то марно старається.

— А мені здається, що вона у тебе, — обпирається підборіддям на долоню, не зводячи погляду.

— Тобі здається, — розтягую усмішку. Мимоволі відмічаю, що він доволі симпатичний, але ж такий нестепний характер… Потрібно татові сказати, що нам такий партнер не підходить.  

— А я впевнений, що мереживо у валізі, яка стоїть в моєму номері, твоє, — демонстративно блукає по мені поглядом.

— Хм-м, — тільки й можу видати.

— І щоденник… Що в ньому? Можна почитати? — знущається наш вже колишній партнер.

— Чужі щоденники читають тільки нахаби, які наступають на людей і навіть не перепрошують, — моє залізне терпіння вичерпується.

— То це я мав перепросити? — дивується так, наче я тільки що Америку відкрила. — Серйозно? — аж привстає зі свого місця. Оце психоване!

— Ну не я ж, — знизую плечима і роблю ковток кави, яку пив тато. Насправді я нервую, але не показую цього.

— Схоже, наше партнерство закінчилося не розпочавшись, — дивиться на мене з гнівом.

— Я теж так думаю. Буває, — поводжу себе, наче нічого не сталося. Гадаю, тато засмутиться, він давно хотів зустрітися з ним. Хто ж знав, що воно таке перелякане й хамовите. І вже ж не молодий, а поводить себе жахливо.

— Просто шик. Пролетіти таку відстань, щоб мене пограбували і нахамили, — відкидається на спинку стільця.

— Під ноги потрібно дивитися. А коли погано видно, окуляри надягати. Все-таки вік, — знизую плечима і знову роблю ковток кави. На дні залишився лише осад, але зараз згодиться і він, у роті пересохло від нервів. Знаю, що поводжу себе зухвало, але він заслуговує ще й не такого.

— Слухай, — промовляє загрозливо…

— Завтра біля входу в центральний парк, з валізами, — промовляю швидко, бо бачу, що тато вийшов з банкетної зали.

— Ні, ти привезеш мою валізу до готелю, — нахиляється, тицяє пальцем в стіл, — назву знайдеш на першій сторінці в записнику.

— Даруйте, довелося цілу промову виголосити, — повертається тато, а я миттю підскакую з місця. — Ну що, познайомилися? Спрацюєтеся?

— Е-м-м, тату… — починаю, але Бережний перебиває:

— Гадаю, буде… цікаво, — він дивиться на мене з викликом, чекає відповіді, на вустах з’являється ледь помітна усмішка.

— Тату, — так хочеться заперечити, але доводиться стримуватися, — ти ж знаєш, твоє слово буде останнім. А зараз вибачте, — на грубіяна не дивлюсь, — повернуся на святкування.

Після короткого кивка тата, повертаюся до банкетної зали. І без того поганий настрій став ще гіршим. Я так чекала цього моменту, мріяла нарешті зайнятися сімейною справою під наглядом професіонала, а що отримала у підсумку? Сліпого пенька, який аж ніяк не налаштований мене чомусь навчити. Потрібно поговорити з татом, та чи послухає він мене?

Я навіть не впевнена, що вся інформація, яку розповідав тато про Бережного, правдива. Ну, те що йому тридцять два роки можна повірити, а от на рахунок професіоналізму і правильного підходу до справ… Тут можна сперечатися, він не виглядає урівноваженим. Самовпевненим — так, але спокій це не про нього. Працювати і навіть знаходитися біля такого психа поряд — добровільно зруйнувати залишки колись стійкої нервової системи. Тільки от потрібно татові якось делікатно пояснити, щоб він не списав усе на емоції. Я впевнена, що нічого хорошого з цього партнерства не вийде.

— Кіро, твій телефон, — крізь роздуми проривається голос мами.

— Що? — не одразу розумію, про що вона.

— Телефон, — пояснює, уважно до мене придивляючись.

Знаю, що вона про щось здогадується, але чекає поки сама розповім. Вона завжди чекає і дає мені час, щоб зібратися. На екрані знову номер Джека, він дзвонить регулярно, кілька разів на день. Навіщо? Цього я не знаю, бо жодного разу не відповідала. Після того випадку з букетом він тримається осторонь, коли приходить, і більше не приносить троянди. Сподіваюся, що йому було боляче, бо мені досі болить всередині. Кожного разу, коли заходжу до спальні, перед очима він і коханка, і як би я не гнала ці спогади геть, забути не вдається. Під здивованим поглядом мами, я повертаю телефон до сумочки і ховаю очі в келихові шампанського.