Розділ 8 "Усі вони к..."

Кіра

Мені спокійно, тепло і затишно. На плечі лежить мамина долоня, ноги вкриті м’яким пледом і крізь дрімоту до мене доносяться тріск дров у каміні та тихі дівчачі розмови. Вони, як завжди, зібралися на свої посиденьки у вихідний день. За вікном заметіль, холодний вітер жбурляє сніг у високі панорамні вікна нашої вітальні, а нам усім добре та комфортно.

— Кізочка спить? — тихо запитує тітка Аня. Не пам’ятаю з якого віку вона мене так називає, але здається, що від самого народження.

— Ні, ну який баран заморський! — не стримує обурення тітка Мар’яна. Мама розповіла їм про мої невдалі стосунки, щоб мені не довелося пояснювати самостійно.

— Тихіше, Мар’яно, — шикає на неї тітка Аня.

— Я не сплю, на кілька хвилин очі прикрила, — бурчу сонно, зручніше вкладаючи голову на маминих колінах.

Вона легенько погладжує моє плече і поправляє плед. Турбота мами творить дива, вона позбавляє поганих думок і дарує спокій.

— Поспи, кізочко, — тітка Аня нахиляється і цілує мене в скроню.

Відчуваю себе маленькою. Наче перенеслася на багато років назад, тоді вони так само турбувалися про мене усі разом. Я була єдиною дитиною у їхній компанії і завжди брала участь у таких посиденьках. Тоді на серці не лежав тяжкий тягар розчарування, а зараз розклеїлася я остаточно, але сьогодні не хочу повертатися до дорослого життя, дозволю собі таку примху.

— Чоловікам не можна довіряти, — голос тітки Мар’яни звучить тихіше. — Немає їх нормальних, всі перевелися. Стали гібридними. Вважають себе королями, а насправді й нігтя нашого не варті.

— Не пощастило, зустріла козла, з усіма буває. Не потрібно нав'язувати свою точку зору. Кіра ще надто молода, зустріне свою людину, — стає на захист протилежної статі хрещена.

— Будь-яке розчарування важко пережити, але ж не можна закриватися від усіх, — підтримує її мама.

— А що поганого в тому, щоб уберегти себе від майбутніх розчарувань? Згадайте мої спроби будувати стосунки?

— Ти кохала його, — говорить хрещена.

— І до чого це привело? Він пішов до іншої.

— Від стресу та образи ти закрилася від інших, можливо, нормальних чоловіків, — говорить мама.

— Ну, знаєте… Не дуже приємно коли твоє серце катком переїжджають.

— Ми пам’ятаємо, — шепоче тітка Аня і запановує тиша.

— Тому я дуже добре розумію Кіру, — продовжує через кілька секунд тітка Мар’яна. — Розчарування ніколи не минає безслідно. Звісно, вік допоможе їй викинути козла з думок і, можливо, навіть із серця, але найближчим часом стосунків їй точно не захочеться. Немає їх нормальних зараз. Можливо, колись і були, бо вам таки пощастило вхопити справжніх, але зараз ситуація з чоловіками геть плачевна.

— Про сильну стать, як про товар, — починає сміятися хрещена.

— Тихо, Кіра спить, — шикає на неї тітка Мар’яна.

Вони продовжують про щось шепотітися, пити вино і просто відпочивати у приємній компанії, а я поринаю у солодку дрімоту в колі близьких. Як же добре вдома! Тут і біль стає іншим, притупляється і вже не ріже серце.

— Кіро, це твій телефон? — чую голос мами. — Де він?

— Хтось дзвонить? — знаходжу під собою смартфон і сонно намагаюся розгледіти ім’я на екрані. Номер не знайомий, тому відхиляю виклик і сідаю. — Довго я спала? — обдивляюся мамину компанію.

— Пляшку вина ми встигли випити, — відповідає тітка Мар’яна. — А хочеш я з ним поговорю?

— З ким? — спочатку не розумію, про що вона.

— Ну, з заморським козлом?

— Мар’яно, — протягує мама.

— Ні, не потрібно, я й сама впораюся. Це не він, номер не знайомий, — хочу закрити тему Джека.

Дзвонити міг й справді не він, але перевіряти не хочеться. Встаю і потягаюся, потрібно йти до кімнати і лягати спати, організм вимагає відпочинку, бо я пів ночі не спала, заново прокручуючи в голові ситуацію з Джеком. Після розмови з мамою стало спокійніше, але заснути вдалося аж під ранок.

На вулиці вже повністю стемніло, а сніг досі не припинив падати. Підходжу до вікна і милуюся красою в саду. Все біле. Доріжки засипало, дерева вбрали пухнасті шапки і це ще не кінець, навіть світло ліхтарів ледь помітне через сильний снігопад.

— Добре, що Люда не виривалася, — каже мама.

— А може й погано, — заперечує тітка Аня. — Такі посиденьки пропустила. Ми її зранку відправили б додому на санчатах. В мене Ритині залишилися.

— А якби вона привезла свою настоянку… — протягує тітка Мар’яна, — то ми усі пішли б кататися на гірку.

— Я ні, — заперечує мама, а хрещена сміється.

Телефон у руці знову дзвонить, на екрані той самий номер. Кидаю короткий погляд на дівчат і виходжу.

— Я слухаю, — відповідаю роздратовано, приготувавшись нагрубити Джеку.

— Ти не приїхала, — чую незнайомий чоловічий голос. Зупиняюся, намагаюся пригадати, хто це, але на думку нічого не спадає.

— Не приїхала. А ти хто?

— А ти у багатьох крадеш валізи? — по бурчанню впізнаю Бережного. Ай, я ж не привезла йому валізу! Забула. Зовсім усе вилетіло з голови.

— Я не краду взагалі, — відповідаю невдоволено, підіймаючись на другий поверх. Не знаю, що робити. Швидко збиратися і летіти до нього з валізою? Але чому я? Це ж він вхопив мою. — Уважніше дивитися потрібно, щоб речі не губити, — заходжу до спальні, кидаю погляд на валізу у кутку. А потім дивлюся за вікно і бажання їхати миттю зникає.

— Я не приїду. Сьогодні така погода і…

— Я особистого синоптика не замовляв, — перебиває роздратовано. — Мій літак завтра зранку. Що пропонуєш робити?

— Гадаю, рейс скасують, за вікном світу білого не видно, — намагаюся говорити спокійно. Може, в ньому все-таки живе нормальна людина, яка говорить, а не гарчить.

— На картах гадаєш? — розбиває мою надію. Немає в ньому людини, тільки хамло.

— Та не трясися ти так, — не витримую його тону. — Твої сімейні труси не одягатиму, але й в таку погоду нікуди не поїду. Нагадаю на картах гарну днину на завтра, а при нагоді, так і бути, віддам твої дорогоцінні речі.