Вітер змін

Розділ 10 "Знаки"

Данило

Сірий пейзаж мільйонного міста виглядає, наче декорація до якогось драматичного фільму. Не люблю, коли усе навколо похмуре та безрадісне. Тільки вчора очі до болю засліплював білий, а сьогодні, наче в іншу пору потрапив. Сльота, дощ, затягнуте темними хмарами небо. Настрій, який і так був на нулі, опустився до мінімуму. А ще тільки ранок і попереду повноцінний робочий день. Тільки спочатку кава і свіжий одяг.

Опускаю скло, підпалюю цигарку й набираю по голосному зв’язку свого замісника.

— Привіт, через п’ять хвилин буду на місці, — захекано відповідає Чарлі.

— У нас все добре? Документи готові? — роблю затяжку, випускаючи дим у відчинене вікно.

— Так, все чудово, сам проконтролював.

— Я з’явлюся пізніше, прийму душ і переодягнуся.

— Як поїздка? Є результат?

— Результат? — перед очима малолітня блоха, яка зіпсувала усі плани. — Потрібно подумати, — ухиляюся від відповіді.

— Яворського доволі важко переконати, — нагадує те, що я й сам чудово знаю.

— Він зацікавлений у співпраці.

— Тоді в чому проблема? — не розуміє Чарлі.

— Мене не влаштовує підбір співробітників для спільної справи.

— Он як? Ну дивись. Такої нагоди може більше не бути, — обережно натякає, що я повинен гарно подумати.

 І я думаю. Тільки от не збираюся працювати з малою істеричкою. Я власник рекламної агенції, а не приватного садочка.

— До зустрічі, — відхиляю виклик, роблю затяжку, картаючи себе за шкідливу звичку.

Вже пів року намагаюся кинути, але обставини цьому не сприяють. Після важкого дня чи перед важливою справою, рука завжди тягнеться до кишені, де лежить пачка цигарок і тоді голос розуму не має важливого значення. А ці два дні з’їли нервів більше, ніж цілий місяць насиченої роботи.

Мала Яворська зіпсувала усе, що тільки могла: мій намір попрощатися з холостяцьким життям та надію на співпрацю з її батьком. Ні, ми, звісно, можемо ще обговорити деталі, але його позиція звучала чітко та впевнено, він налаштований повісити на мою забиту голову своє дорогоцінне дитя, щоб вона чогось навчилася. А я не проводжу курси для молодих-зелених і дуже нахабних модельок. Та я взагалі не розумію, що вона забула в такій професії! Одним словом, купа роботи і поїздка на Батьківщину виявилися марними і це до біса погано.

Часу на збори маю небагато, тому пролітаю, як торнадо, по квартирі і навіть встигаю випити каву, обпікши від поспіху язика. Тепер таке відчуття, що у роті пожежа. За десять хвилин до перемовин, зупиняю автівку біля офісу. Цей замовник аж занадто пунктуальний, а я не люблю, щоб мене чекали. Перемовини проходять вдало для обох сторін. Замовлення в кишені і це дозволяє видихнути та дає час підготуватися до ще однієї зустрічі.

— Сьогодні ти звалив на себе усі можливі справи, — говорить Чарлі, зазираючи до мого кабінету. — Маєш пожмаканий вигляд. Обличчя, — уточнює, коли звертаю погляд на свій костюм.

— У літаку спати не дуже приємно, — відкидаюся на крісло і дістаю цигарку.

— Чим не вгодив Яворський? Я купу часу витратив, щоб домовитися з ним про зустріч.

— Яворський — професіонал. Мені його донька мозок винесла.

— Донька? — сідає на диван. — Гарна?

— Ти невиправний? Про щось інше думати вмієш в робочий час?

— Вмію, але не забуваю про головне.

— Звичайна, — кидаю невдоволено. Не зізнаюся ж я своєму замісникові, що дивлячись на неї можна забути, що хотів сказати? Вона безсумнівно гарна, але настільки нестерпна, що аж око смикається.

— А може, вона перейняла собі усі якості батька?

— Може, але перевіряти не хочеться, — гашу цигарку в попільничці і встаю. — Я на обід, готуй папери для замовників.

— Ображаєш, — теж підводиться. — Все готове, залишилося тільки перевірити. Вони будуть через три години, технічний відділ вже готовий до презентації.

— Чудово, я буду вчасно, — забираю пальто й разом з Чарлі покидаю кабінет.

Спати хочеться страшенно, але люблю виконувати усе заплановане. Ну, принаймні те, про що пам’ятаю, бо записник залишився в руках неадекватної кози.

Ранкова кава досі відчувається на язикові, тому замість обіду їду до ювелірного салону, у якому був ще кілька днів тому. Яворський пізно дав відповідь щодо зустрічі, тому плани змінилися і замість романтичної вечері з Грейс довелося летіти в Україну. Вона, звісно, обурювалась і ображалась, але справи чекати не будуть.

Подумки я вже попрощався зі своїми речами та придбаною обручкою. Дзвонити Кірі більше не збираюся, але речі її притягнув додому. Якось дико було б викинути цілу валізу. Дурень. Сумніваюся, що вона взагалі переймається такими дрібницями. Там стільки гонору, щоб чекати розуміння було б помилкою.

Телефон у кишені озивається саме тоді, коли берусь за ручку, щоб увійти до салону. Підлеглі не розуміють, що у керівника інколи буває обідня перерва. Звикли постійно бачити мене на робочому місці й дзвонити у будь-який час.

— Чарлі, у мене обід, — дивуюся, що це він.

— У нас халепа, Даніелю, — говорить занепокоєно.

— Що ще сталося? — зупиняюся і відходжу від входу.

— Вони прилетіли раніше. Їхня секретарка повідомила неправильний час.

— Ну, добре. Проведемо усе раніше. Чому нервуєш? — ця ситуація не настільки критична, щоб так панікувати.

— Вони сидять у залі для перемовин і вже вдруге п’ють каву. Ти де?

— От трясця! — кидаю погляд на салон. — Чарлі ти віриш в знаки?

— А це тут до чого? — не розуміє замісник.

— Та так, не зважай. Десять хвилин і я буду на місці, — вимикаюся й прямую до автомобіля.

Щось не в’яжеться у мене з обручками. Може, не варто й пробувати, якщо перший раз не вийшло? Вірніше, якщо перший раз мені завадила одна малолітка?

Сідаю за кермо, телефон знову бринькає. Кидаю роздратований погляд на екран і бачу там повідомлення від Яворської. Я записав її номер, бо сподівався на нормальне ставлення і повернення валізи. Не втримуюсь і відкриваю повідомлення. На білому екрані всього одне єдине слово, але воно викликає незрозумілу для мене усмішку:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше