Розділ 12 "Знову валіза"

Кіра

Ну що за біда зі мною твориться? Після ситуації з Джеком життя йде наперекосяк. От що відповісти Бережному? Він нізащо не повірить, що все вийшло ненароком.

Я: Я випадково.

Надсилаю і зручно сідаю, очікуючи відповіді.

Бережний: Що саме? Випадково розбудила чи вибачилася?

Пеньок. Він не може по-нормальному. Зачіпає, провокуючи на грубу відповідь, але сьогодні я не подарую йому такої насолоди.

Я: Випадково надіслала повідомлення.

Бережний: Окей.

Сиджу, дивлячись на його коротку відповідь, стримуючи бажання нагрубити. У голові проносяться цікаві варіанти відповідей, але стійко витримую. Він теж нічого не пише. Хотілося спитати про валізу, але нав’язуватися не буду. Адресу я на сайті бачила, по поверненню сяду в таксі й відвезу її прямо до офісу. На цьому спробую забути нашу неприємну зустріч і серйозно поставитися до проєкту, який вони з татом збираються організувати.

Зрештою, тато покладає на мене дуже великі надії і я не можу його розчарувати. Я сама наполягала на навчанні в Торонто, він виконав усі мої забаганки і сказати зараз, що мені щось там не подобається буде звичайним дитячим вибриком. А щодо Бережного, то усе просто — я постараюся не звертати увагу на його тон та упереджене ставлення. Займатимуся спільною справою і спробую налаштувати своє життя в правильному ритмі, збудувати бар’єр, який не дозволить підлим людям робити мені боляче.

— Кожен твій приїзд пролітає все швидше, — говорить мама, допомагаючи витягнути з багажника валізу Бережного. Добре, що вона дуже схожа на мою і не доводиться відповідати на питання.

— Тепер побачимося весною, — сум у голосі не вдається приховати.  

— Вип’ємо кави? — Час у тебе є, — дивиться на годинника.

— Так, складеш мені компанію в нудному очікуванні посадки, — прямуємо з нею до будівлі аеропорту й знаходимо для себе столик у кафе. Замовляємо каву і солоденьке до неї.

Мама довго не наважувалася відпустити мене на навчання до Торонто, хоча готувалася ще від мого п’ятнадцятиріччя, саме тоді я заявила ким саме хочу бути і де навчатися. Вона не могла уявити, як її доня житиме так далеко від рідної домівки, вчитиметься самостійно приймати важливі рішення і не матиме порадника під боком. Хоча рідні в Торонто у мене є. Дідусь. Правда не мій, а Макса, але він дуже гарно до мене ставиться і завжди радий зустрічі. Це її трішки заспокоювало, але я здогадуюся, що відльоти засмучують завжди.

— Тато казав, що Ілля дзвонив? — порушує тему, яка їй неприємна.

— Так, кілька днів тому.

— Насправді не хотіла тебе відпускати не поговоривши, — розгублено усміхається. — Я давно не засмучуюся від дзвінків Іллі. Єдине, що мене турбує — твій емоційний стан. Його дивне бажання спілкувати з тобою телефоном — лише спосіб отримати пробачення. Гадаю, він з’їдає себе за той вчинок, тому намагається перепросити таким чином. З роками на всі свої вчинки починаєш дивитися під іншим кутом.

— Від його дзвінків мій емоційний стан не може постраждати, — кажу чесно. — Я не відчуваю до нього нічого, наче з чужою людиною спілкуюся. Але щодо вчинків мені цікаво. Є вчинок, який ти хотіла б змінити? Шкодуєш про щось? — складаю перед собою руки, обпираючись на них підборіддям.

— Ну… Оце ти запитала, — усміхається. — Шкодувала, — обличчя стає серйозним, усмішка зникає. — Картала себе, що не полетіла з Макаром. Була надто слухняною донькою, прислухалася до слів дорослих. Добре, що ти не успадкувала цього від мене і робиш те, що підказує серце. Неможливо вберегти дитину від усього, доросле життя рано чи пізно принесе перші помилки та розчарування, але вони будуть твої, не наші з татом.

— Інколи мені здається, що тільки я маю стільки халеп на голову.

— Так здається. Насправді всі ми робимо вибір. Не знаю, чи є такі люди, які жодного разу не помилялися, у мене з тим не склалось. Але й шкодувала я недовго, тільки до того моменту, коли дізналася про тебе. Саме тоді усе змінилося. Без перебільшення, ти витягла мене з депресії і подарувала новий сенс життя.

— А до того ним був тато?

— Так. Я не тямила себе від кохання до Макара.

— Як ти змогла пережити ваше розставання? — запитую, розчулено. Зараз, коли я знаю, що таке розчарування, їхня історія здається ще неймовірнішою.

— У мене була ти і купа обов’язків. Звісно, я згадувала Макара, але відпустила. Сподівалася, що його життя склалося добре. А коли він повернувся, у мене не було шансів протистояти. Та й ти дала чітко зрозуміти, що прикипіла до нього.

— Маючи такий приклад, важко розгледіти в особах протилежної статі стільки мужності, впевненості та рішучості, які має тато.

— Але ж Джек тобі подобався? — запитує тихо і кладе долоню на мою руку.

— Так, — відповідаю коротко. Насправді симпатію до Джека я називала коханням. Думала, що це почуття на все життя. Після його зради, рожеві окуляри зникли і все звелося до симпатії. Мені боляче, але я не плачу кожного вечора і не готова пробачити його підлий вчинок. — Але Джек не та людина, через яку потрібно плакати. Не хвилюйся, я в нормі.

— Легко сказати, — усміхається мама. — Частина мого серця завжди летить із тобою.

— А моя лишається вдома, — от зараз хочеться пустити сльозу від чутливої розмови. — Я, до речі, познайомилась з чудовим хлопцем, — вирішую попрощатися на приємній ноті і без сліз.

Трішки розповідаю про Раяна, уникаючи подробиць нашого знайомства, а коли оголошують посадку, міцно обіймаю маму і поспішаю до літака. Відпустка минула, час повертатися до навчання, справ агенції та дорослого життя. Розмова з мамою надихнула  і заспокоїла. Люблю побути з нею удвох, вона вміє знайти правильні слова, щоб у моїй голові все стало на потрібні місця.

Під час перельоту довго читаю, а потім зручно вмощуюся й трішки дрімаю. В Торонто прилітаю пізно ввечері, а вдома одразу лягаю спати. Завтра у мене заняття і поїздка до Бережного, потрібно бути бадьорою та зібраною.