Розділ 16 "Рогалик чи все-таки круасан?"

Кіра

— Грейс, я зараз зайнятий, — говорить він не дуже привітно, і кидає на мене погляд.

— Вибачте, — дамочка теж дивиться на мене, а потім кладе на стіл телефон, — ти забув.

— Знаю, дякую, — забирає гаджет. Дратується. Цю емоцію на його обличчі я встигла вивчити.

— Сходимо кудись сьогодні? — запитує дамочка, а він зиркає на неї, як на ту нещасну, яка запізнилася на нараду.

— Проведу тебе, — встає й бере її під лікоть. — Я на хвилинку, — говорить до мене українською й виводить її з кабінету.

Де там мій блокнот? Отримані дані потрібно записувати, щоб зібрати повну картину про нового партнера. Схоже, ця дамочка і мала отримати обручку, яку я знайшла у валізі. Але я спеціально звернула увагу на її пальці, коли вона клала телефон — прикраси немає. Не сподобалася? Хоча такий вишуканий виріб не дуже їй підходить. Якась вона груба чи що? Гарна, але неприємна, і писклявий голос аж ніяк не в’яжеться з її суворим образом. Правда, тут все ясно — пеньок знайшов свою пеньчиху. Чому я дивуюся?

— Ваша кава, — до кабінету неочікувано заходить жінка. На вигляд їй років сорок, може трішки більше. Проходить до столу, ставить тацю і подає мені чашку з кавою.

— Дякую, — усміхаюся до неї.

— Я Ольга, секретар містера Бережного.

— А я Кіра, — говорю українською, а вона широко усміхається.

— Яка неочікуваність! Дуже приємно, люба, — вона виглядає такою щасливою, що якби я не тримала чашку, то почала б обійматися.

— Мені теж, — кажу щиро.

— Може круасан? З шоколадом? Даніель завжди снідає ним, — забирає з таці тарілку з пухким та рум’яним круасаном і подає мені. Стає незручно, але не хочеться її ображати, тому приймаю і відкушую.  

— Смачно.

— Я піду, але буду рада поспілкуватися з землячкою, якщо матимете час.

— Звісно, — усміхаюся до неї.

— Піду замовлю ще круасан, бо буде гніватись, — бурчить сама до себе, забирає тацю і виходить.

То це я його круасан їм? І за що землячка мене так підставила? Дивлюся на смакоту у руці, яку пізно повертати. Ай, байдуже! Не можна шкодувати про те, що вже не виправити.  Відкушую й заплющую очі від насолоди. Потрібно спитати у Ольги, де вона їх купує, це дуже смачно. Наче у Франції опинилася.

— Вибач, — голос Данила розвіює мої мрії. А я майже Ейфелеву вежу побачила і ніяких пеньків… — На чому ми завершили?

— Схоже, я їм твій круасан, — промовляю, коли підходить ближче.

— Мабуть, Ольга вирішила посадити мене на дієту, — хмикає, але гніву в голосі немає. — Шкідлива звичка, — знизує плечима, — люблю з’їсти щось солодке зранку, бажано з шоколадом.

— Ми поділимося, — гублюся від його відвертості. — Кусай, — встаю й простягаю до нього круасан.

— Не вигадуй, — губиться він.

— Поки Ольга принесе новий, почнуться перемовини. Вважай, я рятую колектив від роздратованого боса.

— Он як? — усміхається, бере мою руку, підносить до губ і, дивлячись у вічі, кусає.

Щось надто далеко я зайшла, переступила заборонену межу. Ми партнери, а не добрі знайомі. Тим паче з таким грубіяном потрібно бути обережною і не опинятися надто близько. Він якось дивно на мене дивиться. Може, щось задумав? Хоче помститися за нашу першу зустріч?

— Дякую, — промовляє задоволено, підходить до столу і робить ковток кави. — Ну що? Підпишемо папери і в бій? — дивиться на годинника, а я — на розстебнуті ґудзики на сорочці, йому личить класичний стиль без мотузки на шиї.

— Так, — ховаю очі у чашці з кавою.

Відчуваю хвилювання. Ранкова впевненість вже не така залізна. Звісно, я підготувалася і знаю, що повинна сказати, але коли заходимо до нарадчої кімнати, легке тремтіння пробігає тілом. Всі працівники вже на своїх місцях, замовники теж тут. Данило вітається, представляє мене, навіть допомагає сісти, і займає місце поряд. Перемовини починає теж він.

На щастя, замовники доволі приємні люди. А замовлення яке? В ході розмови я ще раз переконуюся, що це дуже вигідний та цікавий проєкт. А ще мене дуже дивує поведінка Бережного, він не вимагає від мене якихось слів, всю ситуацію тримає у своїх руках. Насправді це приємно, особливо якщо враховувати мій маленький досвід. Вже майже в кінці я доповнюю його слова і ми підписуємо з замовниками договір.

Я задоволена. Попереду купа нелегкої роботи, але мені хочеться відчути шалений ритм, опинитися в самому епіцентрі робочого процесу, який звикла бачити з самого дитинства. На душі свято, вуста самі розтягуються в усмішці. Пальці аж поколює від передчуття цікавої роботи. Мушу визнати, що Бережний відповідально підійшов до справи і, можливо, я навіть готова змінити про нього думку. Так-так, і таке буває, але рідко.

Забираю свій екземпляр документів, підводжусь і ловлю на собі погляд Бережного. Мені він не подобається, надто серйозний. Що вже не так? Не те сказала, чи він на всіх так дивиться?

— Пропоную відзначити початок нашої співпраці за обідом у ресторані, — говорить Данило замовникам.

Це ж треба, я про обід нічого не чула. Мабуть, це тільки його ініціатива. Замовник зі своєю командою погоджуються, тому мені не лишається нічого іншого, як плентатись за ними.

 На виході з будівлі у Бережного починає дзвонити телефон.

— Вибачте, я на одну хвилинку, — дістає з кишені пальта ключі від автомобіля й простягає мені. — Сідай в авто, — кидає швидко, першим виходить й починає з кимось говорити телефоном.

Розгублено дивлюся йому вслід. Чоловіки сідають в автомобіль на якому приїхали, а я не наважуюсь натиснути на брелок. Я заплуталась. Його настрій надто швидко змінюється. Від гнівного та роздратованого на нараді, миттєво перейшов у спокійний, навіть радісний, а зараз знову став ранковим. Який же ти насправді, Данило Бережний? Чи все-таки Даніель?

Щоб не виглядати дивачкою перед замовниками, натискаю на кнопочку на брелку і мені одразу підморгує фарами темно-сірий позашляховик. Сідаю на переднє сидіння біля водія і опиняюся огорнутою ароматом з валізи. Змушена визнати, що у нього класні парфуми, з гірчинкою, але вона не псує загального букета. Правда, це єдине, що мені у ньому подобається, і, можливо, трішки — усмішка. І погляд…