Розділ 1 "Бажання"

Кіра

— Тільки поглянь, яка краса! — з захватом промовляє Рита, коли виходимо на вулицю. 

— Казкова, — погоджуюся і виставляю руку долонею вгору. На неї одразу падає декілька великих сніжинок. Вони швидко тануть, лишаючи по собі лише маленькі холодні краплі. 

— У таку чарівну ніч всі загадані бажання обов'язково збудуться. Вітер приносить зміни, не можна втрачати шанс, — говорить серйозно.

— Знову ти за своє? — усміхаюся з її наївних мрій. Вона пів вечора готувала список бажань, щоб жодне не забути. І головне — загадує їх на Різдво, а не новий рік.

— Так. Не знову, а завжди, — виходить з-під накриття, розставляє руки в сторони і починає кружляти під справжньою завірюхою. 

Мете сьогодні з самого ранку. Зима прийшла вчасно, створивши для всіх різдвяну казку. І сніг такий красивий, наче під замовлення. Я люблю сніг і зиму теж, а свята просто обожнюю. Це єдиний час, коли можна побути з сім'єю і насолодитися спілкуванням. За традицією сім'ї Яворських, у свята ніхто не працює і не згадує про офіс. Жодної реклами аж до завершення свят.

— Менше треба бажань у голові зберігати, — говорить за спиною Макс. Виходить з будинку і стає поряд на ґанку.. — Ненароком збожеволіти можна, — хмикає, киваючи на Ритку, а я починаю сміятися.

— Ей, ви чого там стоїте? Снігу боїтеся? — підколює Рита.

— Ну добре, — хитро промовляє Макс, накидає капюшон, швидко спускається зі сходів і через секунду на все подвір'я лунає писк Рити, а вона опиняється лежачою в кучугурі снігу, яку тато накидав за цілий день. 

— Рито, цього бажання не було у списку? — сміюся з її виразу обличчя. Вона вся біла, наче сніговик, але щаслива аж сяє. 

— Тобі допомогти чи сама впораєшся? — Макс повільно наближається до мене.

— Ні! Я не хочу, — сміх стримати не вдається. Повільно відступаю до дверей, але брат-спортсмен ловить мене за шкірку і за секунду опиняюся поряд з задоволеною Риткою. 

— Малий поганець, — шиплю, струшуючи з себе сніг.

— Я все чую, — протягує, прямуючи до воріт.

— Ти куди зібрався?

— Забіжу до Кроля і назад, — кидає і зникає за парканом.

— Це хто такий? Що за звір? — питаю у Рити.

— Друг. Його батьки купили будинок на сусідній вулиці. Він ще на стадії ремонту, але там сьогодні ціла компанія зібралася.

— То він тому такий смиканий сьогодні?

— Кроль, він же Кролевський, підбиває клини до Мілани.

— О-у-у, це та, котрій мій братик готовий зірку з неба дістати? — щось пригадую з її розповідей.

— Вона, — бурчить Рита. — Жаба зелена. За Макса хочеться їй пику натовкти.

— Всі ми колись обирали не тих. У школі я була закоханою у справжнього придурка. Добре, що моя поїздка до Америки розірвала наші дурнуваті стосунки.

— Зараз все добре? — хитро запитує дівчина.

— Угу, з Джеком у нас повне взаєморозуміння, — усміхаюся, згадуючи коханого.

— Тим паче! Потрібно обов’язково загадати правильне бажання, — розставляє руки в сторони, підіймає обличчя до неба і мовчить. Бажання загадує чи що?

Ну добре. Впаду на мить в дитинство заради такого свята. Заплющую очі, підіймаю обличчя до неба, відчуваючи поцілунки холодних сніжинок. «Хочу бути щасливою поряд з коханим і цього року отримати пропозицію руки та серця» — проноситься в моїй голові.

— Дівчата, вас тут не засипало? — чується голос тата від входу.

— Ні, ми загадували бажання, — струшую з себе сніг і прямую до нього на ґанок..

— Скажете мамі, що я швидко збігаю до Кролевських? Я з Максом, — не чекає відповіді Рита і за кілька секунд зникає з двору.

— Як же вона схожа на свою матір. Ніколи не чекає згоди, робить те, що стукнуло у голову, — каже тато і обіймає мене. — Шкода, що післязавтра ти їдеш. Це найкоротший приїзд за увесь час твого навчання в Америці.

— Ти ж знаєш…

— Так, тебе там чекають. Будеш святкувати в ресторані?

— Ні, хіба що підемо з друзями кудись у клуб.

— Який же швидкоплинний час. Наче тільки вчора ми вели тебе до школи, святкували семиріччя, вперше літали до Америки. Я не встиг очима кліпнути, а тобі вже майже двадцять один. І ти живеш окремо від батьків зі своїм хлопцем.

— Вам не подобається Джек? — підіймаю голову з його плеча. — Можеш нічого не вигадувати, — все бачу по його обличчю.

— Це елементарні батьківські ревнощі. Ми нічого про нього не знали, приїхали в гості до доньки, а там напівголий чоловік. Звикнемо. Погано, що він не прилетів з тобою, був би час краще познайомитися.

— Наступного разу обіцяв супроводжувати мене.

— Значить нагода буде. Ну, що? — дивиться на годинника, викликаючи на моїх вустах усмішку. — З днем народження, доню, — радісно усміхається і цілує в обидві щоки.

— Дякую, татусю. Я так за вами сумую. Не знаю, як ти сім років жив так далеко.

— Це було важко. Без твоєї мами я був сам не свій, тому прекрасно розумію твій швидкий від’їзд. Наш подарунок вже на картці.

— Дякую, — міцно його обіймаю і вдихаю рідний аромат. Мій тато — найкращий чоловік у цілому всесвіті. Він все життя поряд, у будь-якій складній ситуації приходить на допомогу, підтримує, захищає, оберігає і дуже кохає маму. Коли жінка кохана, вона цвіте і сяє. І я безмежно радію та ціную, що у мене така міцна та щаслива родина.

— Ходімо в дім, я й так тебе затримав, вони готувалися вітати.

— Як завжди, ціла програма? — стає смішно.

— Аня привезла торт, а він не вліз у холодильник. Вгадай, куди вони його поставили?

— Навіть думати боюся, — вже не стримую сміху.

— Ходімо, бо пропустимо, як Захар його виноситиме, — відчиняє двері, пропускаючи мене у будинок. Місце, де навіть стіни підтримують та надихають.

Одразу лунає свист, потім гучні вигуки з привітаннями від рідних. Навіть вуха закриваю долонями, щоб не оглухнути. Потрапляю в міцні обійми мами, потім до тітки Ані та дядька Захара. Торт вже стоїть на столі, свічки запалені. Ми пропустили, як його виносили, але це не головне. Головне, що я щаслива. Єдине, чого не вистачає  — це присутності Джека, тому я знаходжу хвилинку між поїданням дуже калорійного, але смачного тортика, і виходжу на вулицю, щоб йому зателефонувати.