Вітри часу. Пророцтво

2. Бурштинові зіниці.

Свідомість поверталася обірвано, крихкими миттями, розмитими обривками, незрозумілими звуками... Відчуття болю, голоду, втому, - все, що добре пам'ятаю...

Свіжий подих вітру, людський гомін, кінський топіт, та яскраве сонце сяяло в обличчя. Розплющивши очі, не розуміла де, та що відбувається? Ми рухалися. Вірніше, я сиділа зачинена у дерев'яній клітці, на колесах, котру кудись везли. Поруч були й інші дівчата, різного віку. Всі у бруді, хтось ще й з побоями, у подертому одязі, зі сльозами на очах. Схоже, мене занесло до работоргівців... За що доля така сувора?! Ну, чому?! Лише спробувала поворухнутися, як спина дала про себе знати. Не могла змінити позу, рани так пекли. Ще, в придачу, морська сіль додавала страждань...

- Ти прокинулася? - спитала одна з полонянок. - У тебе тяжкі травми, ми думали помреш. Навіть не розуміли, нащо чоловіки тебе підібрали.

- Угу. Вигляд гірше, ніж просто кепський. Хто тебе так?

- Дякую, ви такі добрі. - скривилася. - Життя, мене так. 

- Пробач, якщо образила. Просто, глянь! - показала на інших. - Серед нас всі молоді, красиві, здорові, з гарним тілом. Ну, а в тебе з останнім - проблеми. Мабуть, залишаться шрами. - натякнула на спину.

- Мабуть, - погодилася.

- Як можна так легко це сприймати?! - протарабанила друга, русява молодиця. - Це твоє тіло! Хто заміж візьме потвору?

- Не переймайся, заміж не збираюся, - гірко усміхнулася. - Маю інші цілі!

- Пф! Дурниці! Кожна жінка жадає кохання. Саме це, є головною ціллю у нашому існуванні!

- Не кожна.. Цілі бувають різні, але не у всіх вистачає волі, аби їх досягти!

- Що може бути важливіше шлюбу?

Я змовчала, безглузду бесіду не було сил продовжувати. Видихнула й занурилася у свої думки.

Якщо взяти до уваги слова дівчат, то, справді, всі присутні дуже гарні. Та й виглядають по-іншому, ніж люди мого племені. Певно, це скіфки. Їхні фігури, манери, мова... Кожен рух повільний, плавний, граціозний. З впевненістю скажу, - меча, жодна з них не тримала. Правду казала мати, що в інших народів панують чоловіки, а жінка - придаток. Вони слабкі й беззахисні, у всьому підкоряються батьку, пізніше тому, кому належатимуть. Хах! Як товар. Ці кури ладні миритися з такими законами, де їх слова, бажання, мрії - пил! Це огидно!

Візок зупинився, починало темніти. Викрадачі готувалися до ночівлі. Їх було десятеро. Всі з кіньми та зброєю. Поки на нас не звертали увагу, підсунулася до замка. Погано! Бронзова колодка! Руками не зламати. Може, у когось з цих буде шпилька, чи ще якась гостра прикраса? Даремно розмовляти не хотіла. Спершу розглядала кожну, на щось потрібне... Е-ех! Нічого! Работоргівці жадні до прикрас, обібрали дівчат до нитки. І що мені робити?

Знесилено видихаю. Духи відвернулися від мене, тому так не щастить... Але, де їх прогнівала?!

- Пийте! - один з викрадачів підійшов до клітки та кинув миску з каламутною водою... Наче псам!

- Ей! - гаркнула до нього. - Ти хочеш, щоб всі подохли від цієї гидоти?! Принеси чисту!

- О-о! - протягнув обглядаючи мене. - Дика пташечка, з гострими кігтиками, - потер щетину. - Думав, не витримаєш дороги, то Мадій тебе знайшов. Казав, що за тебе віддадуть товстий мішечок золота. Не розумію, за що? Але, якщо лідер так вирішив, то нема чого перечити. - підійшов до клітки. - Сиди та не створюй проблем, крихітко! Завтра у тебе буде новий господар, тому, потерпи цю ніч.

Чоловік спокійно пішов, залишивши у повному відчаї. Вже завтра?! Тоді, ми не могли далеко від'їхати від моєї домівки. Проте, у цім не має різниці, бо далі за території племені виходили, лише, - амазонки. Діти не мали такого права... Я приречена.

Живіт скрутило. Голод нагадував про себе, але їжу давати ніхто не збирався... Вихід з цієї ситуації не знаходився, як би його не шукала. Врешті, сон зморив...

                                                                                   ********

Візок зупинився у якомусь, невеличкому поселені. Хати були бідні, з дерева. Людей мало, якісь брудні, нещасні, більшість з них займалися риболовлею, бо тут всюди смерділо нею. Бачила, як вчорашній нахаба дав два мідних пристаркуватій жіночці, щоб трохи пообмивала нас. Так сказати, для товарного вигляду.

Вона не бавилася з кожною окремо. О, ні! Кинула через решітку кілька ганчірок, та виляла пару відер холодної води на нас. Дівчата мовчки змивали пил, сліди крові, піт, а я... Я хотіла придушити цю стару й того йолопа! Так само, після водних процедур, нам закинули чистий одяг. Точніше, якісь короткі, безформні, клаптики тканини. Для мене, перевдягатися, було справжньою мукою! Рани знову кровоточили й пекли. Крізь зуби все це робила.


Коли закінчили, візок накрили простирадлом. Наче птахів берегли, щоб сховати від пекучого сонця та допитливих очей сторонніх. Відчиняли клітку, забираючи на торги по двох полонянок. Згідно зі звуками, все дійство проходило не далеко. Приблизно за 400 кроків розміщувалося дерев'яне підвищення, куди підіймалися дівчата. Нижче, гудів натовп - "покупців". Процес продажу, був довгим і суперечливим. Ціна за одну рабиню, починалася від сто мідяків, закінчуючи 100-нею срібних.

Коли нас залишилося останні дві пари, нарешті потягнули мене. Спершу зв'язали мотузкою зап'ястя, а далі виводили "на люди", до голодних господарів. Двоє викрадачів вели нас. Отже... Це був мій шанс на втечу! Зараз, або ніколи! Різко вихопила кинджал з пояса чоловіка, та вивільнила свої руки. Розбійники скривилися й потягнулися за зброєю. То була їхня помилка, недооцінили супротивника, за що й були переможені. Швидкий випад, один змах лезом - перший падає з перерізаним горлом. Поки наступний здивовано хапає повітря, кидаю у нього ножа, що влучає прямісінько у серце!

Протираю зап'ястя від не приємного відчуття мотузки. Варто вшиватися...

- А я казав, що вона не звична. - грубий чоловічий голос! 

Перелякано повертаюся, щоб зустрітися з яскраво-мигдалевим поглядом та хитрою посмішкою. Цей чоловік не був схожим на розбійника. Надто поважно стояв, впевнено дивився, у ньому відчувалася якась грація, чи що?

- Мадей! Вона вбила двох наших! - витягнув знайомий нахаба меч. - Я заріжу її, як собаку!

- Не смій! - не відриваючи погляду від мене, говорив. - Ми її не продаємо, забираю собі.

- Але, Мадей!

- Закрий рота, Гнур! Твоєї думки не питав! Продовжуй торги, - махнув тому і наблизився до мене. - Підійди! - Наказував. Я тільки кліпнула очима. Не зобов'язана нікому підкорятися! - Хах! Це буде весело. - пробурмотів під ніс.

Хапнув за руку, ногу, та закинув на плечі. Все сталося так швидко, що нічого не встигла вдіяти. Моя спина продовжувала горіти, цей біль знесилював... Не могла опиратися. Так і повисла на ньому.

- Селено! - завів до одної хижини й гукав когось.

- Що сталося? - назустріч вийшла пишногруда жінка.

- Вона поранена, зроби щось... - наступні його слова розпливалися, мені було погано, нудило, голова йшла обертом... Поки, зовсім, не поглинула пітьма.

Проте, отямилася, цього разу - швидко! Я лежала на животі, без одягу, а Селена ( певно), обробляла мою спину. Запах трав витав довкола, це розслабляло. Пекучий біль, повільно, згасав. Її холодні руки, обережно ковзали по шкірі, приносячи швидкоплинну відраду.

- Бачу, ти прийшла до себе. - прозвучав веселий голос того Мадея!

- Ти?! - вирвалося у мене.

- Що я?

- Чим ти займаєшся?

- Лікую тебе, хіба не відчуваєш. - Моя поза не дозволяла бачити його, тому, різко повернулася і з викликом глянула!

- Чого це робиш - ти? - виділила слово. - Хіба, цим не мала зайнятися - Селена?

- ... - той і не слухав. Чоловічий погляд був спрямований на мої груди?...

- Ей! Що з тобою?

Його руки потягнулися до оголеної частини дівочого тіла. А я й забула, що не вдома... Прохолодні долоні лагідно торкнулися, кілька разів стиснувши. Він голосно ковтнув. Це був вдалий момент, аби роздивляюся риси чоловічого обличчя, все ж, не часто їх зустрінеш. Помітила, дві паралельні родимки, над верхньою, та під нижньою губою. Цікаво, скільки йому літ? На вигляд - молодий. Проте, рід заняття у нього, досить, сумнівний.

- Почекаємо, поки підростуть...- продовжив бурмотіти під ніс. - Як тебе звуть?

- Деяніра, - неохоче відповіла.

- М-ммм, Деяніра... - наче куштував ім'я. - Мені подобається. Що, ж! Від сьогоднішнього дня, ти належиш мені! - схопив за обличчя й потягнув на себе. Наші уста стикнулися. Здивовано кліпаю очима. Це називається поцілунок? Гарячий язик проникає глибше, що зовсім не подобається! Намагаюся відштовхнути воїна. Марно. Жорсткі губи нещадно зминають мої, наче вчать покори. Не хочу! Пусти! Кричу в думках, а він продовжує цю кару. Його подих гарячішає... Натиск стає впертішим. Ну, припини... Пручаюся руками, стукаю по плечах, та чоловіка це не хвилювало...Врешті, здалася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше