Вітри часу. Пророцтво

3. Маленькі одкровення.

Ввечері навідалася Селена, щоб глянути на спину. Жінка і не думала зі мною розмовляти. Мовчки виконувала вказівки Мадія. Вона допомогла скупатися, підсушити й причесати моє довге волосся, а ще, одягнутися. Чоловік подбав, щоб сукня була легкою, з оголеною спиною, аби не завдавати жодного дискомфорту. Так пролетіло три дні. Мене годували рибним супом, не скупилися на ліки, часто робили перев'язки. Словом, набагато краще стала почувалася. Рани повільно загоювалися, я увесь час лежала. Підіймалася тільки для того, щоб справити потреби й поїсти. Тих дівчат, з котрими сюди потрапила, їх всіх продали й забрали нові господарі. Отож, в поселенні були одні работоргівці, та місцеві жителі.

Оскільки, вільного часу було вдосталь - сушила голову над втечею. Саме так! Не могла змиритися з долею безвільної рабині. Тим паче, мене чекає мій народ. А ще...Скіфи! Вони повинні заплатити!

- Як себе почуваєш, Деяніра? - завітав Мадій. Нічого не відповіла на це. - Бачу, вже краще, - присів на постіль та провів пальцями вздовж хребта. - Будуть шрами... - якось дивно протягнув. Певно, чекав на мою відповідь, якої не було... - На яке місце, мені поставити тавро? - облизавши губи продовжив, на що отримав мій гнівний погляд. - Хех! Може сюди? - вказав на лоба. - Ні, не годиться. Краще сюди, - відмітив місце між грудьми. - Хоча, там буде портити звабливий вигляд. Тоді, тут? - торкнувся стегна та провів долонею вниз.

- Забери руки. - холодно відрізала.

- Я твій господар, пташко. - схилився, щоб вкусити вушко. - Ти повинна підкорятися. - роблю різкий удар, але він реагує швидше й перехоплює кулак, та притискає до себе. - Радий, що така активна. Проте, ще рано вдавати героя. З нетерпінням чекаю, коли одужаєш! Тоді, займемося цікавішими речами, Де-я-ні-ро.

Подарував лукаву насмішку і пішов! Мені б мого кинджалу! Тоді б язика йому відрізала! Потрібно, якомога швидше, вшиватися звідси. Ще кілька днів, аби рани загоїлися і двоє охоронців-надзирачів, що надворі, з ними впораюся!..

Наступного ранку, сталося непоправне! Коли спала, увірвався Гнур та ще кілька чоловіків. Вони схопили мене й поволочили у невідомому напрямку. Як виявилося - до кузні. Там вже чекало нічне жахіття на моє тіло... Розжарений кусок заліза, у формі скрученої змії.

- Ну що, готова стати придатком до ліжка, для нашого вождя? Мадій, певно, слину пускає, не може діждатися, коли розсуне ці стрункі ніжки. Ха-ха! - рано, чи пізно, я вб'ю цього недоумка!

Двоє розбійників змусили стати на коліна, та міцно тримали, щоб не рипалася. Сам Гнур взявся за таврування. Довго не думав, куди б мітку поставити. Його фантазій вистачило на збідовану спину. Між лопатками випалював ту чортову зміюку! Мій дзвінкий крик лунав повсюди. Такого болю, ще не відчувала! Кожен клаптик шкіри відчував ту мітку! Це було нестерпно. Вперше за життя, захотілося відати душу духам! Від запаху горілої плоті - нудило. Голова йшла обертом. У роті пересохло... Коли це катування закінчилося, хотіла ридати... Але, ні сліз, ні сил не було...

Рабиня! Рабиня! Я стала рабинею! Непокірну амазонку перетворили на домашній скот! Мала би покінчити зі собою, та не дати заклеймити! Ганьба! І як тепер дивитися в очі своєму народу?! У мене немає права керувати племенем. Мати помилилася... Ніяка не обрана! Не священне дитя! Звичайна невдаха!..

****************

Ми їхали верхи по палючому сонцю, блукаючи безкрайніми степами. Десять негідників, у чолі з Мадієм, я і ще пару таврованих юнаків. Тільки, у мене були привілеї у вигляді коня. Інші раби волочилися пішки, отримуючи батогом за свій повільний темп.

Мене мордувала спрага... Періодично, работоргівці давали нам води, але за ці кілька ковтків, не могла насититися. Самі бандити, взагалі не пили, або робили це ще менше за нас. Проте, на вигляд, почувалися чудово! Схоже, вони частенько пересуваються таким чином і все що відбувається, для них - звичне діло.

Старенька кобила, що мене везла, стала дивно поводитися. Точніше, вона знесилилася й впала на землю. Важко дихаючи, по ній можна було сказати, - скоро смерть! Я злякано присіла поруч і гладила її. Гнур зіскочив зі свого коня та оголив меч.

- Що ти робиш?! - питаю.

- Згинь малече! Краще вбити тварину, щоб не мучилася!

- Але стій! Може все обійдеться... - не хотіла такої кінцівки. - Їй потрібно попити...Тоді...

- Деяніро! - кликнув вождь. - Це життя, нічого не вдієш. Вона своє відслужила, відпусти її. - знаю, у його словах був сенс...Але...Мені так шкода... Щосили стримувала непрохані сльози.

- Я сама. - хрипло обізвалася.

- Що? - перепитав Гнур.

- Дай меч! - крикнула до нього. Чоловік глянув на Мадія, той кивнув у знак згоди, а після, разом із зітханням, мені вручили зброю.

"Пробач подруго, що не вберегла тебе. Сподіваюся, там, у світі духів, ти знайдеш спокій." - мовчки прощалася зі старою кобилою. Стиснула холодний метал у руці й встромила їй у серце. Кілька конвульсій та швидка смерть... Може і себе так зарізати? Щоб відійти в інший світ та не бачити цього божевілля?

- Деяніро! - гукав головний. - Підійди!

Не розумію, що зі мною сталося? Куди зникла вся воля? Чому одне клеймо так зламало? Однак, було байдуже до всього, що говорив володар. Я безмовно слухалася, корилася, без думки на опір. Чоловік мав дати мені нове ім'я, але не квапився з цим. Це було вірно, не маю права мати горде ім'я, що дарували амазонки.

- Обережно. - сухо кинув і підхопив за талію, щоб посадити перед собою. - Буду намагатися не притулятися до твоєї спини, тому, можеш бути спокійною.

Наша колона знову рушила. Я продовжувала мовчати. Рани не турбували, майже... А Мадій, дійсно, старався не завдавати зайвого болю. Ми тримали путь до табору цих злочинців. Отож, очікувала побачити намети, шалаші, вогнища, п'яниць і подібні речі, що б підходили до образу дикунів. Насправді, приїхали у маленьке містечко, що укріплене стінами, зі захисними спорудами, всередині муровані будиночки, навіть храм жертвоприношення є!

- Хіба, ти не сармат? - спитала Мадія.

- Навіщо тобі знати? - з хрипливими нотками шепотів на вухо.

- Цікаво. Сармати не осідають на одному місці, наскільки знаю. Тому, досить дивно, що це - махнула рукою у простір, - називаєш табором.

- Я розповім тобі цікаву історію, але ввечері. Зараз маю справи, - скочив з коня та допоміг мені. - Лілея! - гукнув і миттєво підбігла дівчина. Певно, моя ровесниця. Біле личко, великі очі, прикрашені довгими віями, чорне, як смола волосся, і тендітна фігура. Красуня, одним словом! - Це новенька. Покажи їй тут все, ознайом з правилами.

- Слухаюся, - наче дзвіночок голос.

Мадій, разом із братією пішов у справах, а я, все ще милувалася її вродою.

- Я Лілея, можеш просто Ліля називати. - Люб'язно посміхнулася вона.

- Хазяїн ще не придумав мені ім'я.

- О! Не переймайся. У нас добрий господар. Жінок шанує. - не хотілося нічого казати з цього приводу... - Ходімо покажу тут все!

Радісна дівчина схопила за руку й потягнула розглядати околиці... Це тривало не довго. (На щастя) Мене перевдягнули у звичайний одяг рабинь та відправили на кухню. Там, разом із новою подругою ми різали овочі, тушили м'ясо, перебирали крупи й т.д. Раніше, ніколи подібним не займалася. У нас, дітей не вчать готувати їжу, поки ті не пройдуть ініціацію. Вважається, що спершу необхідно навчитися мистецтва боя, а потім всього іншого. Але..була у захваті від того, що показувала красуня! Як зі звичайних продуктів, створюється смачна їжа! Наче магія якась! Ще, змогла самостійно пощипати курку. В процесі дізналася, що дівчина тут з малих літ. Збідніла сім'я продала її Мадію, за щедрі гроші. Сама Ліля не ображається на батьків, бо знає, що прогодувати трьох дітей вони не могли. Тому, так вчинити було єдиним виходом для них. Завдяки отриманим коштам, старший брат і сестра - вижили. Та, що з ними зараз, їй не відомо.

- А що можеш розповісти про себе? - очікувала такого ж одкровення і від мене.

- Я жила у племені, ми рідко спілкувалися з іншими людьми. Все, що відбувалося всередині поселення, має залишатися у таємниці. Сподіваюся, ти зрозумієш.

- Так... - нахмурила брови. - Ну, якщо це таємниця, то нехай нею і залишається. Не буду наполягати.

- Дякую!

- Ой! - стривожено вигукнула. - Вже пізно! Я мала тебе відвести до господаря у цей час. - Схопила руку й повела купатися. - Хутко-хутко! - Все підганяла мене. Довелося квапитися! Поки витирала мокрі коси, дівчина принесла довгу сукню, ніжно-білого кольору, з оголеною спиною.

- Мадій?

- Хазяїн, або господар. Не забувай правила. - повчала та. - Маєш рацію, то він підготував це диво. Тільки торкнися,- із захватом промовила, - яка тут гладка тканина! Певно, ти втрапила у когорту улюбленців! Молодчина! - Наче хвалила, але від цього нудило і так бридко стало...

Швиденько перевдяглася, взула золотисті сандалі, Ліля вчепила масивні сережки й діадему на голову. Почувалася повноцінною забавкою чоловіка! Але моя думка нікого не цікавить... Довелося змиритися зі всім, та навідати господаря...

Чоловік сидів за столом переповненим різними стравами, тримав келих вина й вдивлявся у якісь листи. Помітивши мій прихід, повільно відклав всі речі й піднявся. Махнув рукою Лілеї, аби нас покинула. Я стояла струнко, беземоційно глянула у його мигдалеві очі, що із задоволенням блукали по молодому, дівочому тілу.

- Не помилився. Тобі, - зробив паузу, - дійсно, личить колір перлів. Потрібно, ще таке намисто з сережками віднайти, - з грацією наблизився. - Ти прекрасна, Деяніро. - обійшов навкруги та простягнув свій келих. - Випий зі мною, - скоріше прохання, ніж наказ.

Тож, мовчки всілася за стіл та зробила кілька ковтків. Мадій, ще більше посміхався, ніж завжди. Потягнувся до тарілки з фруктами. Відщипнув виноградинку та підніс мені до рота. Неохоче підігрую йому у цих нахабних забавах і акуратно беру губами запропоновані ласощі. Він продовжує, з неабиякою насолодою, мене годувати, запиваючи цю справу вином. Врешті, заговорив:

- Ти питала, чи сармат я? Знаєш, від подібних запитань ніяковію. - трохи хмільно почав. - Моя мати - сарматка, а батько - скіф. Але віриш, з царських! Ха-ха! Тільки, ненька загинула під час пологів...- нотки гіркоти випливали у словах. - Повитуха змогла мене врятувати, на щастя. Хех! Та, отець відмовився від мене! Звинувачуючи у смерті коханої, наказав убити. А жінка, що приймала пологи й з такими зусиллями допомогла народитися, не змогла цього зробити. Вона, у таємниці, забрала мене до себе. Її рідний син загинув на війні, от і знайшла у новонародженому відраду. Так я потрапив до сім'ї - восьминогих. Там ріс не знаючи правди, до чотирнадцятої весни! Потім, скіфи збирали військо для царя Скілура. До нашого дому теж навідалися вояки. Хотіли мене забрати, але "матінка" вступилася, за що й була зарізана. Як і "батечко"... Перед смертю, вона наважилася розповісти правду мого походження. Ха-ха! Інтригуючи, правда?! Думаєш, я приєднався до війська, що вбило мою сім'ю?! - риторично запитував. - Я вбив тих вояків їхнім же акінаком! А потім, втік! Блукав містами, селищами, поки не зустрів Гнура, Пала і Калаіда. Вони чистокровні сармати, взяли до свого клану. Нас об'єднувала ненависть до царських скіфів, саме це, допомогло мені піднятися так високо! Стати вождем! Отримати владу, гроші та повагу інших. Ну як? Що скажеш?

- Шкода тебе.

- Га-ха-ха! - реготав як навіжений. - Шкода кажеш... - в очах заграли бісики.

Різко піднявся, його пальці стиснули шию, що дихати не могла! Обличчя перекосилося від люті, але у вічах плескався сум й образа...

- Повтори це ще раз, і я заріжу тебе як вівцю! - виплюнув погрозу, проте, послабив натиск.

- Кажу, мені шкода тебе, Мадій! - наголосила його ім'я. На чоловічому обличчі промайнув подив, але різко змінився на...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше