Вітри часу. Пророцтво

6. За порогом людяності (2)

Свідомість поверталася крихтами. На мить, щоб знову покинути... Розмиті зображення з-під опущених вій, жодних відчуттів, тільки звуки... Це схоже на марево, де не розумієш, коли закінчується сон і починається реальність. Ці межі такі примарні, наче і не має зовсім. Я намагалася боротися, але виходило паскудно!

Саул лежав поруч, десь позаду. Його не бачила, проте, відчувала слабкий подих. Він випив набагато більше за мене. Тому, стану хлопця можна не заздрити.

Та парочка старців зачинила нас у якомусь підвалі. Серед суцільної пітьми та смороду, з малесенького віконця, вгорі, проникало слабеньке проміння сонця. Тіло не слухалося, хоча розум очистився. Поворухнутися, як би не хотіла, не вдавалося... Не знаю, скільки часу так минуло. Посеред темряви, важко орієнтуватися. В якийсь момент, прийшов той чоловік. Він волочив за собою ланцюг, котрим скував нас за ноги й руки. Бридко посміхаючись, кілька раз смикнув метал, перевіряючи свою роботу, а потім зник...

Знову тиша та очікування. Від холоду тремтіли пальці... Пальці!? Здивувалася. Я могла ними поворухнути! Накрила дитяча радість. Повільно стискала та розтискала кулаки. Моє тіло, знову належить мені! Проте, зараз, це було не значним досягненням. Як звідси втекти? Як звільнитися?І Саул ще не отямився! Думки приносили невтішні кінцівки цієї історії...

Спробувала підвестися. Втрачати нічого якщо ті навіжені помітять, а як ні, то може вдасться розгледіти вихід. Намацала стіну, що стала моєю опорою ( робити активні дії давалося важко). Обережно крокувала, однією рукою притримуючись. Ланцюг не приємно дзвенів, супроводжуючи кожен мій рух цим звуком. Тут було холодно і сиро. Врешті, наштовхнулася на щось. Побачити не могла, намагалася на дотик зрозуміти - що це? Воно висіло підвішеним догори, щось тверде й у мішку, чи то якійсь тканині... Було довгим і м'язистим. Певно, частина якоїсь тварини. Оф! Смерділо як протухле м'ясо! Чого ті двоє не викинуть цей непотріб?! Нащо залишати тут, аби ще більше гнило?! Живіт скрутило. Не втримала природний порив і мене вивернуло. Проте, голодному шлунку було нічим блювати. От і виходила якась гірка рідина. Повільно відходила назад від джерела цього смороду.

- Деянір? - напівшепотом почулось від друга.

- Саул! - вигукнула та схилилася до нього. - Ти як?

- Голова тріщить. А ти?

- Те саме, ще й нудить.

- Я чув, - хмикнув. - То була погана ідея іти сюди. - зізнався той.

- Зараз пізно про це шкодувати.

- Ти правий. Треба знайти спосіб вибратися звідси...- кілька разів сіпнув кайдани, - А це що?! - викрикнув. Я лише видихнула. - Вони жартують?

Не встиг договорити, як двері хтось відчинив. Завітала стара, впускаючи за собою світло, що хоч трошки освітило темницю. Мій погляд впав на те місце, де протухле м'ясо..висіло... Тільки, то було не м'ясо, тобто не зовсім воно. Я побачила людську ногу. Вона висіла п'яткою догори, а знизу, там де мала б сходитись із тазом, нерівномірно відрізана. Новий приступ нудоти підступив. Що за маячня тут відбувається?!

- Дітки прокинулися? Хі-хі! - показала свої гнилі зуби. - Рано ще, та байдуже, - продовжила свій монолог та поставила перед нами глечик з водою. Та після побаченого, ніколи у житті не стану з нього пити! - Ти виглядаєш смачнішим, - кривим пальцем показала на мене. - З'їмо першим. А цього вепра, - кивнула на друга, - залишу на потім. Було б добре до зими протягнути. Та то вже час покаже.

- Ви Навіжені! - закричала. - Де це бачили, щоб люди їли людей! Навіть тварини таке не роблять!

- Ну, не кажи так солоденький - брезклий голос наводив жаху. - Не важливо, людина, чи звір - голод робить всіх рівними. Втрачаючи розум від цього нав'язливого відчуття, твориш все, лиш би його втамувати.

- Це все відмовки! Ти зараз не голодна! - втрутився Саул. - Проте, продовжуєш це жахіття! Які тепер причини?!

- А хто сказав, що спробувавши раз, можна зупинитися? - у старих очах щось блиснуло щось зовсім не людське. - Хі-хі! Смак людської плоті не зрівняється ні з чим! Після нього все інше здається прісним, без смаку... Вік наш короткий, нащо обмежуватися у задоволеннях?

- Це не причина, щоб жерти людей! - зірвалася я. - Це божевілля!

- Припини вдавати розумника, дурне хлопчисько! А вести війни - не божевілля? Боротися за владу з власним братом - не божевілля? Продавати у рабство дітей - не божевілля? Зраджувати жінці, чи чоловіку з іншими, після довгих років шлюбу - не божевілля? Мстити комусь, використовуючи інших, абсолютно не причетних - не божевілля?! Дітки, весь світ ним переповнений! Відколи люди взяли меча у руки та відчули силу влади, ніби прокаженими стали. Всі, без виключення! Гоняться один наперед одного, щось доводять, сперечаються, когось ненавидять, і це передають дітям. Така собі "спадщина"! З покоління у покоління, жорстокість та людський бруд розповсюджується як пошесть, від котрої не має ні ліків, ні порятунку... Поруч цих тисячних вбивств, що творять інші, незліченних злочинів, кому є діло до того, що їм я?

Ми змовкли, а стара обернулася і вийшла, зачинивши ті прокляті двері. Знову тиша...Знову очікування, тільки, вже зрозуміло на що чекати. Страх окутав повністю, не залишаючи місця на роздуми про порятунок. Мене трясло від майбутнього. Ніяк не виходило взяти себе у руки.

- Деянір, - тепла долоня поплескала по спині, - дихай. Паніка нам не допоможе. Думай, що ми можемо у цій ситуації. - хотів заспокоїти хлопець, але марно. 

- А що можемо?! - не на жарт розізлилася. - Я тобі скажу! Вмерти страшною і ганебною смертю! - гепнула кулаком по стіні. - Наче домашній скот, будемо зарізані цими спорохнілими старими! - продовжувала гамселити невинну стіну, поки з кишені не випало два камінці.

- Це кремінь? - здивувався той, розглядаючи їх.

- Підібрав на березі, коли причалили...- раптово з'явилася ідея, котру швидко озвучила! - Можна влаштувати пожежу! Підпалимо двері, вони дерев'яні, повинні загорітися. Якщо та парочка помітить і відчинить, буде шанс на втечу. А як ні, то дочекаємося поки дерево зотліє і самі виберемося.

- Не погано. Тільки ти не врахував, - похолітав ланцюгом, - що з цим вдіємо?

Дідько! Поквапилася з планом. Тяжко видихаю та сповзаю по стінці на землю, притуливши коліна до грудей. Я так втомилася...

- Ну чого ти носа повісив?

Присів поруч та витягнув звідкись маленький ножик, з тонким лезом. Настільки малим, що його можна було сховати у долонях. Хлопець намагався з його допомогою обіграти замок.

- Звідки він у тебе? - натякнула на ніж.

- Це подарунок від важливої людини. Завжди ношу із собою. Вже другий раз життя рятує ця річ.

Мені хотілося спитати, а коли був перший. Але змовчала. За таких обставин, не до душевних бесід.

- Як плануєш розвести вогонь? - безтурботно мовив.

- Знімай верхній одяг, - холодно відповіла.

- Що?!

- А що мені підпалювати? Ти бачиш тут дрібні галузочки? - той відвів погляд та почав виконувати моє прохання.

Я наблизилася до висячої ноги й стягнула з неї шмат одягу. Підпалити все це буде важко, але іншого виходу не має. Саул закінчив зі своїми кайданами та розмикав вже інші. Кремінь у моїх руках не хотів давати іскри, що тривожило. Проте, не здавалася, а настирливо продовжувала. Наполеглива праця дала свої плоди й ганчірки чудово загорілися, перекидаючи полум'я на двері.

- Ще довго?

- Почекай, майже вийшло, - щось не квапиться з цим замком він.

Вогонь вже здійнявся до стелі, все більше завойовував собі місця. Тепло і світло, трохи заспокоювали мене. Скоро ми виберемося, гріла себе думкою... На це дійство збіглося двоє людожерів, спочатку, пробували загасити полум'я водою. Та його джерело було по нашу сторону, зсередини, а воно продовжувало знищувати двері.

- Все! - радісно вигукнув відкидаючи мої кайдани геть. Свобода була поруч. Ми її відчували. Нехай пробачать мені духи та я вб'ю цих божевільних!

Першим не витримав Саул, коли настав час, гепнув двері ногою і вони пали. За ними стояла розгублена пара. Хлопець, як вітер, різко встромив свого ножа у шию чоловіку, а за ним і жінці. Точні, непередбачувані, смертоносні удари, мене здивували. Не сподівалася такого від легковажного парубка. Я завмерла від подиву, в його завжди блискучих, сапфірових очах, не було ні жалю, ні співчуття, ні страху... Лише холодний розрахунок. На мить, здалося, що це й не Саул, а хтось інший... Той, кого ще не знаю. Інша сторона, котру той вміло приховав, аби не розгледіла.

Він переступив трупи й попрямував на вихід. Я кинулась слідом.

- Що ти робиш? - прошипіла на нього, коли став нишпорити по дому.

- Шукаю воду, може ще щось цінне знайду. - надто спокійно відповів.

- Це чужі речі! І що цінного у людожерів? - обурювалася.

- Деянір! - гаркнув. - Замовкни, починаєш діяти мені на нерви!

Після кілька хвилинних пошуків, хлопець знайшов і воду, і трохи харчів ( фрукти та овочі). Все добро у руки нам не поміщалося. Отож, мені довелося повернутися за останнім мішком, поки парубок порався на кораблі. Ноша виявилася досить важкою, не втрималася і зазирнула всередину, що він туди наклав! Яким було моє здивування, побачити великий камінь у купі одягу. Це жарт такий?! Насмішка з його боку? Кинулась до порту, хотілося надавати добрячих тумаків цьому розумнику!

Тільки судно вже відчалило...

- Як це розуміти?! - кричу щодуху тому мерзотнику.

- Пробач! - стоїть на борті з усмішкою. - Наші шляхи тут розійдуться! За тими горами, - показав рукою, - має бути схований табір кривавого! Нехай щастить, скумбрія! Ха-ха!

Ох, святі духи! Морда дурнувата! Хіба можна так вчинити після всього, через що ми пройшли?! Зі злістю повернулася до того будинку людожерів, може щось корисне ще знайду. На дворі стояв світанок. Краще не залишатися у цьому поселені, а рухатись вперед. Натрапила на дорожній мішок, завітала ще у кілька домівок, аби припастися харчами. Як би це не суперечило моїм цінностям та такі дії необхідні. Зібрала речі котрі можуть знадобитися. Зброї ніде не було. На жаль. Довелося радіти сокирі, котрою ті навіжені розрубували жертв. Трохи тупа, але вбити можна...

Таким чином, відправилася у похід. Зелені гори здавалися не такими вже й недосяжним. Шлях простягався вздовж лісу. Попри мою втому, після моторошної ночі, природа причаровувала своєю красою, даруючи порцію життєвої сили... Проте, гидке відчуття зради, з котрим мене залишив Саул, стійко вчепилося і ятрило душу.

- Чоловіки! - виплювала це бридке слово. - Не вдячні створіння! Ти до нього зі щирістю, а він продовжує ніж за спиною тримати! Віслюк необ'їжджений! Хіба б його відмовляла, якби сказав про своє рішення?! Тим паче, він знав, що у нас різні дороги. Нащо було так відносини псувати?! Тепер чудово розумію, чому моє плем'я обходиться без них. Все-таки, які розумні наші жінки.

За своїми глибокими роздумами не помітила, як подолала кілька десятків кілометрів. У голові паморочилося. Живіт скрутило від голоду. Останній раз щось їла, дні два назад. Присіла на повалене дерево й витягнула жменьку засушених ягід.( Ними одними не наїсися.) Далі пішли горіхи, яблука. Як я шкодувала, що не прихопила лука з собою. На кораблі був непоганий такий, і стріли в придачу. Зараз би когось вполювала, розмріялася собі.

У кущах почувся шурхіт. Швидко застрибнула за дерево, на котрому відпочивала й приготувалася до нападу. Сокира міцно стиснута у долонях, тіло напружене, але не сковане, подих рівний, без паніки. Все, як вчив Мадій.

Серед зелені показалася маленька мордочка молодої сарни. Великі, чорні оченятка невинно кліпали дивлячись на мене. Тваринка зробила кілька неквапливих кроків та поскакала геть.Фух! Я полегшено зітхнула. Помилкова тривога. Опустила сокиру. Тільки, рано втратила пильність. Поруч пролетіла стріла, що застряла у дереві, на котрому сиділа раніше. Хапкою беру сумку, противника не видно, отже, краща стратегія - біг. Але перейти до дій не встигла, бо перед горлом заблищало лезо гострого меча. Голосно ковтаю. Краєм ока бачу ще трьох воїнів, що вийшли з укриття й оточили. Не розбійників, чи работоргівців, а саме - Воїнів. Це відчувалося у поставі та триманні зброї. Ох! Попала я. І за що Небеса такі розгнівані на мене?! Чому стільки нещасть на одну амазонку?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше