7. Неочікувані.. друзі?

- Мені не потрібні проблеми. Нумо, розійдімося своїми шляхами. - спокійно та впевнено почала.

- Фю-ю-ю. - протягнув здоровань ліворуч. - Всього лише малюк.

- Хто ти? - беземоційно та не менш переконливо запитав той, що тримав моє життя на відстані свого меча.

- Пал, це лише шмаркач, яка від нього небезпека? - весело продовжив той здоровань, проте, один грізний погляд цього воїна і він змовк.

- Не чую відповіді, - грубим, але стриманим голосом звертався.

- Я звичайний мандрівник, що шукає кращої долі. Нічого цінного не маю. Серед зброї, лише це, - повільно покрутила сокиру, що все ще тримала у руці.

- Припустимо, кажеш правду. Що робиш на цих землях? - не припиняв свій допит.

- Я шукаю декого.

- Кого? - втратив пильність чоловік, чим і скористалася!

Б'ю ліктем нижче грудей, перехоплюю долоню що тримала зброю. Прохід за спину, і вигинаю його руку. Меч глухо падає на землю, болісний стогін виривається від здивованого Пала. Його компанія зривається на регіт, а я чітко вимовляю:

- Не хочу наживати зайвих ворогів. Давайте просто розійдемося своїми шляхами.

- А малюк тямущий, - тугим голосом обізвався темноволосий чоловік у масці. - Як вправно тебе скрутив.

Мить! ( FRJzPl1A ) - промокод на безплатне читання "Приречена.Витоки". Різкий рух вниз та в сторону. Я не відпускаю, тому, плече вивертається. Такий хід дико шокує. Вільна чоловіча рука стискає горло, витискаючи з мене повітря. Вивільнився такою ціною? Недоумок, чи що? Це і ляпнула у голос.

- Для перемоги доводиться йти на жертви. Головне, щоб ці жертви були виправданими.

- Тобто, твоє плече того вартувало? - хрипло запитую.

- Вимушена ціна за мою репутацію. Тобі не зрозуміти юначе, поки не станеш воїном.

- Я і є воїн! - з викликом глянула.

- Хах! Не погана ціль. Розчарую тебе, але до істинного воїна тобі не вистачає навичок. - відпустив мою шию, штовхнувши на землю.

- Ха-ха! Слова істинного? Ха-ха! Воїн - це не титул дарований за силу, а стан душі, що передбачає відповідних дій у тих, чи інших ситуаціях. 

- Малий, хоч знаєш з ким розмовляєш?! - втрутився здоровань, котрого жестом, швидко, зупинив мій опонент.

- А ти мені подобаєшся. Люблю сміливців. Не часто таких зустрінеш, - простягнув долоню й допоміг піднятися. - Мене звати Пал, я мисливиць. Це мої друзі, - вказував на кожного, - Лір, Калаід, Ворон.

Лір - був худорлявим парубком, на вигляд, трохи старшим ніж я. Пряме, каштанове волосся, що зібране у косу. Легкий шкіряний нагрудник, що міг захистити від ножових поранень, під ним лляна сорочка, вільні штани та чорний плащ, що окутував всю фігуру.

Калаід, це той здоровань, що був наймасивнішим з цієї четвірки. Виголена голова, аж блищала. Широке чоло, густі брови, під котрими виднілися добрі очі. Орлиний ніс, вільне підборіддя, що вкритий чоловічою щетиною. Вбраний тільки у нагрудник, та штани. Плащ недбало закинутий на одне плече, а за ним висів лук і сагайдак.

Ворон - найтаємничіший з цієї компанії. Його обличчя покривала маска, залишаючи відкритими лише очі, що хижо дивилися. Ім'я гармонійно з ними поєднувалося. Високий хвіст, у поєднанні складних переплетінь, збирало чорне волосся. Його одяг складався із довгої туніки, на стегнах підв'язаною широким поясом, де трималося два кинджали. Шкіряні штани де безліч ремнів, на котрих кріпилися маленькі метальні ножі.

Щодо Пала, то він був володарем світлої копиці волосся, пронизливим поглядом, та мускулистої статури. Туніка з вишивкою, шкіряний нагрудник, штани, пояс з металевими вставками та залізний меч, що є дорогим задоволенням у наш час. Схоже, він у них за головного.

- Деянір! - намагалася грубим голосом назватися.

- То куди путь тримаєш? - цікавився здоровань.

- По ту сторону гір, у мене там справи...- чоловіки переглянулися між собою.

- Там небезпечно, навіщо тобі туди? - протягнув Лір.

- Маю знайти декого, хочу до нього на службу.

- Ха-ха-ха! - дружньо зареготала компанія.

- Малий, а не рано ти від мамки пішов? - віджартовувався Калаїд.

- Вона загинула. Точніше, її вбили! - не приховуючи емоцій прошипіла. - А я хочу відплатити! Чого б це мені не вартувало! - всі змовкли.

- Одного бажання не достатньо для помсти, - коли затягнулося мовчання, заговорив Ворон. - Має бути щось більше. Інакше, то пусті слова.

- Пусті слова, - схопила його за плащ та заглянула у сірі очі, - то наша теперішня бесіда. У мене більше не має часу на вас. - відпустила воїна та підняла свою сумку. - Бувайте! Нехай щастить.

- Стій! - зупинив Пал. - Ми не хотіли тебе образити, малий. Нам по дорозі, ходімо разом. Безпечніше буде.

- А ви що забули за цими горами? - не втрималася я.

- Живемо там, - тепло посміхнувся здоровань та поплескав по плечу.

- Калаід, ти налякаєш молодика, - невдоволено обізвався худорлявий хлопець. От, хто б казав!

Я погодилася на таку вдалу пропозицію. Мені здалося, що ці воїни могли самі служити кривавому вождю. Поки, то лише припущення, але на те є причини. 

Моя подорож продовжилася, тільки з чотирма коренастими чоловічками, котрим вагомо програвала у зрості, силі, масі. Поруч з ними, дійсно, виглядала необтесаним хлопчиськом. Закралося не приємне відчуття, що вождь може не прийняти у свої ряди, через мій вигляд. Якщо за розповідями, сармати наганяють жаху на простий нарід. То глянувши на своє зображення, наряд чи можна тремтіти від страху. Та, я намагалася скоріше відігнати ці думки, аби не накликати біду раніше часу.

Здоровань, як виявилося, любитель гучних бесід. Весь час розповідав щось, кепкував, розпитував мене про минуле, і всяко розважав. Тобто, шлях був не сумним. Кілька воєнних історій розповів Лір, чим здивував. За свій юний вік, у нього великий досвід у цій справі. Пал і Ворон частіше мовчали, або реготали зі всіма із жартів. За цими розмовами, все більше переконувалася, що вони з табору кривавого.

Сонце не поспішаючи перекочувалося за обрій. Ми готувалися до нічлігу. Приблизно половину необхідної відстані було вже пройденої. Небо затуляли дощові хмари, що змушувало шукати відповідне укриття. Оскільки у горах можна частенько можна знайти простору ущелину, цим і займалися. Пошуки довго не тривали. Лір натрапив на чудове місце, де раніше були людські душі, що залишили тут купу листя, на котрому спали та кістяк кролика, котрого давненько з'їли. Краплі води не квапливо падали на землю. Нам потрібно було наносити гілок, щоб вночі грітися. Розділившись, кожен приніс свою лепту. Я повернулася остання, тому змокла найбільше. Пал став розводити вогнище, інші готувати ложе та витягувати харчі. Все йшло добре, до того моменту як вони не почали роздягатися!

- Ви чого? - схвильовано запитую.

- Скидай мокрий одяг, малий! - наказував головач. - Хворь підхопиш, краще не ризикувати.

- Та ні, - намагалася говорити спокійно, - і так висохне.

- Нічого не висохне. Роздягайся хлопче, - переймався здоровань! - ніхто реготати не буде з твоїх мускулів, - хмикнув велетень.

- І все ж, відмовлюся.

- Не грайся у дурника, нам байдуже до твого худорлявого тіла, - відсторонено мовляв Ворон.

- Кажу, все добре! 

- Та що таке?! - якось розізлився Лір, котрий стояв ззаду. - Без допомоги ніяк?! - Різко смикнув мою сорочку, що почувся тряскіт розірваної тканини. Чорт! Що робити?!




Від автора.

Не забувайте ділитися враженнями у коментарях, мені важлива ваша думка!

З повагою, ваша Буяна