Вітри часу. Пророцтво

9. Талісман вдачі (1)

Шкіра жахливо свербіла! Ми повільно рухалися під нещадним промінням сонця, верхи на втомлених конях. У роті другий день не було води! Сили повільно покидали. Хотілося впасти й пожувати зелену траву, котра покривала безкрайній степ, аби хоч якось напитися. Не кажу вже про жагу змити весь бруд з тіла, що осів за останні два дні шляху... Наше військо збагатилося на 500-вершників. Тому, теперішня чисельність складала трохи понад 900 воїнів. Не знаю, чи вистачить цих сил, аби здолати загарбників... Проте, шанси досить високі. Роксолани були габаритними чоловіками, що жили, майже, верхи. Враховуючи їх витривалість та вправність, то перемога не здається такою вже і примарною.

Вузькою шеренгою ми прямували на схід. Військо більше не поповниться. Всі воїни, що можуть підняти меча вже з нами. Кордон близько. Якщо день тримати шлях на північ, то перетнемо території язигів і можна буде збагатити військо у двічі. Але де! Роксолани надто горді! Дурнуваті й вперті барани! Краще помруть зі списом у грудях, ніж попросять допомоги в іншого племені! Тьфю! Ковзаю у сідлу, намагаюся зігнути спину, що нещадно ниє і просить полежати...

Цікаво, а як справи просуваються у Мадія? Сподіваюся, він ближче до цілі, ніж я...

- Перевал! - підійняв руку Ворон, щоб військо зупинилося.

- Нарешті! - вигукнула. - Думав, зростуся із цим сідлом.

- Не дивлячись на свій вік, ти чудово тримаєшся. Молодець, малий! - потягав волосся лейтенант.

Ми зупинилися у берега річки Донець, обійшовши вверх значну відстань, щоб влаштувати табір вище за течією, ніж вороги. Троє воїнів відправили у розвідку. Хоч Ворон цього не хотів визнавати, та ні він, ні я, не орієнтувалися у місцевості. Тут перевага на боці суперників. Отож, просто нападати не варто. Прирівнюється до самогубства.

Розклавши табір, разом зі своїм лейтенантом та кількома розумними головами, сиділи в однім наметі, розплановуючи наступні дії.

- Навіть не знаю... - потер бороду старійшина. - Їх набагато більше. Варто дочекатися наших, поки повернуться з розвідки.

- Якщо напасти вночі? - чудова думка спала головному.

- Лейтенант, це найкраще, що можна зробити. Але...- прокашлявся досвідчений воїн, - якщо потрапимо до них у лігво, і щось піде не по плану, то скоріше за все - там і загинемо.

- Тоді, влаштуємо засідку та закидаємо стрілами! - висунув ідею наступний вояка.

- Біда у тім, що у них є укриття. Ми можемо і половину не вбити, а змарнуємо стріли, ще й розкриємо себе і дамо ворогу можливість позбутися нас.

- Все ж, краще всього - виступити у ночі, тихенько пройтися табором, перерізавши всім горлянки, - якось узагальнив старійшина.

Ми замовчали. Я обдумувала всі пропозиції, кілька разів прокрутивши все у голові. Схиляючись до різних результатів, а висновки були не втішні. Нам не перемогти так, надто ризиковані ідеї...Ворон це розумів, можливо тому спитав у мене.

- А що ти скажеш? - він зняв свою маску, залишаючись обличчя схованим за пов'язкою. Через цю таємничість, ця персона викликала різні почуття. Я не до кінця впевнена, чи варто йому довіряти. Внутрішній голос твердив, що той щось приховує!(Але то лише відчуття, котрі не мали підґрунтя.) Прискіпливий чоловічий погляд вимагав рішення, якого не було та наводив легкий страх.

- Напад і втеча! - просвітило мене!

- Що?! - не зрозумів всю геніальність плану одразу.

- Потрібно буде добре обійти околиці, щоб вчасно змінювати місце табору. - озвучувала весь потік думок. - Нам доведеться затягнути перемогу, відкласти її на тиждень, може і більше. Проте, обійдемося без вагомих втрат, збережемо купу життів, ріки сарматської крові не проллються на землю!

- До чого ти ведеш, Деянір?!

- Невеликими групами, по 40-50 вершників, ми будемо атакувати ворога вночі! - стукнула долонею по столі. - Коли він спатиме й буде найменше підготовленим.

- Що ж зроблять 50 вершників, проти цілого війська?! - обурився старий, ніяк не вникнувши у мої слова.

- Їм нічого не треба робити, окрім галасу. Наші вершники чергуватимуться. Нападатимуть з різних сторін. Ми посіємо страх та паніку серед ворогів. Виснажимо їх, ще до початку битви. Якщо вдасться знищити продовольство, то це ще на крок наблизить нас до перемоги! 

- Не розумію, яким чином це має подіяти. - продовжив старий.

- Я розумію. - підтримав Ворон. - Коли вороги звикнуть до нічних налетів, ми будемо атакувати на світанку. Щоб повністю збити їх з пантелику. - загорівся планом той. - Невиспані та голодні, воїни стануть ослабленими. Тому, одної ночі, ми прикінчимо всіх одним нападом! Без особливих зусиль!


- Саме так! - посміхнулася чоловіку.

- Хитрий лис, Деянір! Не очікував! І як я самий до цього не додумався! - стиснув у обіймах! - А ти не дурень!

- Звісно! Я набагато корисніший, ніж ти собі гадаєш. - відсторонилася від надмірної близькості. - От, побачиш! Скоро всім це доведу!

                                                         ***************************************

Один з трьох розвідників повернувся. (Про долю інших - не відомо, певно впіймали й вбили, або ще мордують. На жаль, та без жертв не обійтися. Так казали всі. Але мені боліло серце за кожну втрачену душу. Розумію, що за моєї провини так склалося.) Він розповів про положення ворожого табору. Моя тактика набувала чіткіших ліній, і цієї ж ночі був здійснений перший крок. Ворон самотужки підібрав загін з 50-сяти вершників, що вдерлися у саме пекло! Я з ним спостерігала за дійством з відстані. Сармати, як вміють, влаштували абсолютний хаос своїм неочікуваним набігом. Кілька наметім здійнялися яскравим полум'ям вверх, крики збільшувалися, а вершники, наче вітер, поскакали у різні сторони зникнувши у нічній пітьмі. Бідні солдати, у паніці, бігали гасити пожежу. Бралися до зброї, аби дати відсія, проте, наших вже й не видно.  

- Твій план працює! - вдоволено протягнув чоловік сидячи на коні.

- Бачу. Це тільки початок, до виграшу ще далеко, - смикнула за вуздечки, щоб наблизитися до Ворона.

- Так. - повернувся обличчям до мене. - Але перемога близько, я відчуваю її присмак! - здавалося, у його медових очах танцювали бісики. - Ти наш талісман, Деянір, - гортанно протягнув ім'я. - Вірю, що разом з тобою із нами крокуватиме вдача! - зареготав лейтенант.

Сподіваюся, що так і буде. Мені потрібна ваша довіра, щоб зуміти розплатитися зі скіфами. Аби вирвати серце тим чудовиськам і боягузам, що напали на амазонок так безчесно! Нехай і вони відчують гіркоту втрати рідних, як це зробили зі мною!

-...Деянір?! - гукав Ворон.

- А? - поринувши у себе, не одразу його почула. - Що ти сказав?

- Кажу - час повертатися у табір. Вранці у нас справи.

- Які? - не зрозуміла у чому річ.

- Тут неподалік є два поселення, у них беруть наші вороги своє продовольство. Треба його знищити, аби тим нічого не дісталося. Ну і собі збагатимося трохи.

Чоловік смикнув за вуздечки й понісся до табору... Тільки...Тільки, я не планувала втручати у ці війни простий народ! Можна ж обійтися без невинних жертв?!

Сіпнула коня й кинулась слідом за лейтенантом. Це звірство! Навіщо?! Той люд нікому нічого не завинили. Як можна, так легко прирікати когось на смерть?

Я Мушу його переконати не робити того, що задумав! Інакше, моя історія може повторитися!..




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше