Вітри часу. Пророцтво

19. Тиха смерть.

- Хо-о-о. - протягнув Саул. - А я підозрював, що ти хлопців полюбляєш.
- І я радий тебе бачити, - відповів незнайомець, але мою руку не відпустив. - Думав, не побачимося більше.
- Алар, дорогенький! Твоїй фантазії не має меж! - перехопив за лікоть музиканта та відштовхнув його руку від моєї. - Я чудовий плавець. Тому викинути за борт, щоб вбити - не достатньо.
- Зрозумів вже. Більше не зроблю такої помилки.
Обидва "сонця" скалили зуби у посмішці. Зі сторони може здатися, наче воркують давні друзі. Але міцно стиснуті пальці мого брехунця казали, що той добряче злиться.
- Звідки ви знаєте один одного? - недовірливо примружила очі. Це, дійсно, цікаво.
- Торгували в одному порті з Саулом. Там і познайомилися...
- Там і ледь не повбивалися! - перебив парубок. - Слухай, навіть питати не стану, що ти тут забув. Йди по своїх справам, і ми теж так зробимо.
- У мене не має ніяких важливих справ. - поквапився з відповіддю той. - Хіба не бачили чим тут займався?
- Ваша гра була дуже майстерною, - поділилася своїми думками. - Я у захваті.
- Приємно чути, що вгодив такій войовничій діві, як ви.
На мить, ми з Саулом шоковано роззявили рота. Невже здогадався? Чи це жарт? Як реагувати?! Варто щось сказати... Тільки слів не вистачає...
- Га-га-га! Аха-га-ха! - вибухнув зі сміху мій компаньйон. - Алар, ти осліп?! Яка діва?Чоловік витріщив свої бездонні очі на мене у німому питанні, - "та невже?". Схоже, слова Досака не були пустим звуком. А я, як виявилося, зовсім не готова до такої ситуації.
- Тоді прошу вибачення. Не хотів вас образити, - тепло посміхнувся музикант. - Просто, таке гарне обличчя не може бути чоловічим.
Якби я дала у пику за такі фрази, це б нікого не здивувало, та й було б доречно у даній ситуації. Проте, так вчинити не могла. У цього Алара дивна аура... Здавалося, він не просто знущається, ні. Тут приховується щось більше. Попри його вроду, піднесений настрій та привітна посмішка, щось у ньому відштовхувало. Десь глибоко всередині, мій голос попереджував про небезпеку від цього чоловіка. Його чорні очі, як болото затягували у свою бездонність. Від цього й було моторошно. Наче пітон, той гіпнозував свою жертву перед вбивством...Ось, що відчувала. Хоча, під час гри він, наче був іншою людиною.
- Нам вже час. - спокійно промовила. - Радий був познайомитися з таким талантом. Сподіваюся, доля ще дозволить нам зустрітися.
- Обов'язково. - таємничо посміхнувся.
Ми потиснули руки один одному та кожен пішов своїм шляхом. Зливаючись із натовпом, покинувши площу, нарешті видихнула з полегшенням. Напруга від такої невимушеної бесіди, добряче тримала.
- Що з тобою? - привернув мою увагу Саул.
- А?..
- Дивний ти сьогодні. Чого не вмастив тому гульбаню? А мене не шкодував, коли тебе бабою обізвав. Досі пам'ятаю біль у попереку.
- Шкода було музиканта.
- А мене не шкода?! - наче дитина ображався. - Деянір! Чому такий жорстокий?
- Ой, припини. - цокнула язиком ледь стримуючи сміх. - Ненавиджу чоловіче ниття. - я була рада, що взяла цього пройдисвіта із собою. З ним безперечно не буду сумувати!
- То навіщо нам йти у дім "Арфи"? - зацікавлено покліпав очима.
- Потравити шкідників. - коротко й холодно відповідаю.
Весела атмосфера довкола нас зникла. Саул замовк. Не скажу, що він виглядав наляканим. Скоріше сумним. Далі ми йшли без балачок.

Гостьовий дім нічим особливо не відрізнявся від того, де зупинилися ми. Лише, цей трохи більшим буде. Також таверна поруч, і баня, і конюшня. Отож, потрібно було знайти серед гостей посланців та тихенько відправити на той світ. Засівши у дитинці всіх п'яниць, приглядалася до всіх відвідувачів. Треба якось отруту до їжі підмішати. Краще б у вино (менш помітно). Але як? І кому з них?
- Он вони! - прошепотів компаньйон.


Здивована його уважності, повертаю голову до групи здоровенних вояків. Ті сидячи за великим столом грали в азартні ігри. Потрібно було вгадати у якому кухлику маленька перлина, слідкуючи за рухами ведучого, що совгав ці кухлики на свій манір. Хто з цих людей скіфи, можна було зрозуміти по зброї та золотим прикрасам. Але, я не можу бути впевненій, що це саме вони - ті посланці, котрі потрібні. Що ж, варто поспілкуватися, аби визначити точно.


Таким чином я приєдналася до гри. Без слів вмостилася за вільний стілець. Саул стояв позаду, прикриваючи спину. Чоловіки не заперечували новому обличчю. Більше учасників - більше грошей.


- Ми граємо на срібло. Зможеш втримати ставки? - зверхньо запитав ведучий. Той носив золоту сережку та перстень зі скіфського золота. Цей також може бути посланцем.
- Навіть не сумнівайся. Головне щоб вам не було шкода розставатися зі своїми грошима. Хоча, я чув що скіфи багатенький народ.
- Ха-ха! Тут ти правий! - плеснув по плечі чоловік що сидів праворуч. - Який кмітливий малий.
- Не лякай хлопця! - відпиваючи вино гаркнув інший.
Ми зіграли кілька партій, де я настирливо програвала. Поняття "вдача" - не для мене...
- А ви не місцеві? Я правий? - посміхнулася. Маю розговорити їх.
- Ми з далеку приїхали, на кілька днів. А ти?
- Я теж не тутешній, але живу поруч. От і частенько в Ольвії буваю.- без роздумів брехала.- Може допомога яка потрібна? Ви кажіть, місто добре знаю!
- Та ні, у нас все під контролем. Нема чого перейматися, ха-ха!
До вуха нахилився Саул, що увесь час не втручався у розмову. Його теплий подих лоскотав шкіру та розводив сирітки. Ледь стримала бажання посутулити плечі.
- Це вони. - впевнено сказав. - У того, що праворуч знак посланця зачеплений за пояс. - пояснив свою здогадку.
- У нас немає права на похибку, - на його манір прошепотіла. - І ще двох не вистачає, - кивнула на компанію.
- Я з ними розберуся. Ти відігруй наші гроші, - хитро посміхнувся. - Головне, не випускай нікого з-за столу. Аби не підняли галасу.
- Добре. Я покладаюся на тебе.
Саул покинув мене, підіймаючись на вверх, де розташовані кімнати для сну. Чи вагалася, щоб довірити йому таке важливе завдання? Ні! Хоч це й не обґрунтоване рішення та довіра. Але, не можу відноситися до хлопця, як до ворога. Ну, не можу та й все!
- Куди це твій друг пішов? - в'яло промовив один з посланців.
- Хоче провести час у компанії дівчини, от і зник.
- О-о-о!! - дружньо протягнули чоловіки. - А ти чого залишився?
- Дівки дівками, а відігратися мушу!
- Ха-ха! Наш малий! - продовжив крутити келихи ведучий. - Шо там з тих хвойд? Кілька хвилин задоволення. А от гроші, з ними й задоволень більше, і голову не морочать! - вся чоловіча братія підтримала його реготом.


А мої думки крутилися довкола їхнього вбивства. Якщо потравити всіх разом, то зараз найвдаліший момент. Але не вдасться не пити самій. Інакше, викличу зайві підозри. Ох! Протиотрута у мене є, та чи встигну все провернути?

Коли рабиня з великими формами піднесла новий глек, рішення прийнято! Без затримки, одним рухом висипала отруту туди. Для інших це виглядало, наче підтягую вино ближче, аби налити собі. Наповнивши чарку, пригубила кілька крапель. То не страшно, адже організм з дитинства звик з таким боротися...


Мені пощастило виграти кілька разів підряд, тому, користуючись моментом випила зі всіма кілька чарок промовляючи тост. В голові починало паморочитися, але не від вина... Самі ж чоловіки, на мій подив, трималися надто добре. Тому, треба було продовжувати наповнювати чарки... Десь на п'ятій вино закінчилося, а дія отрути стала відчутною і для мене. Коли останній скіф заснув вічним сном , я підвелася поглядом вишукуючи Саула. Очі погано бачили, та й тіло тяжіло...Інші відвідувачі таверни, навіть не думали чіпати, вже мертвих, скіфів. Для них вони перепили та й все. 
- Деянір! - підхопив мене парубок, коли падала. - Ти чого?
- Ходімо звідси, хутко.

Ноги відмовлялися мене слухати, хоч я зі всіх сил намагалася йти. Саул підхопив на руки, ще до кінця не розуміючи всю ситуацію. Мабуть, виглядала надто кепсько. 

Ми без перешкод покинули таверну. Куди юнак ніс мене - не знаю. Та і якось байдуже... Сон безсовісно морив, заплющуючи вічі, затягуючи у свої тени, звідки мені не видряпатися, що чудово розуміла.
- Говори! На які відчайдушні подвиги ризикнув сьогодні?! - роздратовано жвендів. - Ти надто холодний, чому? - вже стривожено питав компаньйон, обережно поклавши на землю.
- Протиотрута у кишені..дай..- навіть говорити, й те давалося важко.
- Ти себе втруїв?! Бовдур, чи як?!


Його пальці надибали рятівний мішечок з порошком, котрий треба розвести з водою. На моє щастя, він знав що робити. Я перестала відчувати кінцівки, та й рота відкрити не могла. А думка про смерть, не здавалася такою моторошною. Може воно й на краще...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше