30. Вибрики долі. Пророцтво здійснилося?

Зен мовчки зайшов до кімнати й так само безмовно наблизився. У ріці чоловік тримав підвіску. То був золотий медальйон, на міцному ланцюжку з вигравіюваний знаком на ньому. Він розвернув мене спиною до нього і холодними пальцями застібнув свій подарунок.

- Не малюй фантазій, - нахилився до обличчя. - Ця тамга дасть знати іншим, що ти належиш царському скіфу - мені.

Ох! Ці чоловіки незмінні. Що сармати, греки, скіфи - однакові! Бавляться з жіночими долями, як їм того хочеться. Хоча, жінки самі винні. Все терплять, заплющують очі, кланяються і далі страждають... А коли не хочеш поборотися за своє щастя, нема чого плакатися.

- Тобто, я можу розраховувати на ваш захист?

- Так, ти під моєю протекцією. Ніхто в царстві не може тобі нашкодити. Окрім батька. Як цар, він має більше влади. Тому будь з ним ввічлива.

- Як бажаєте, - посміхнулася та подала руку.

Трохи пограюся у слабку панянку, проте, настане час і ти пошкодуєш про кожне кинуте слово!

Ми увійшли до центральної зали, що вже вважалась за власність царя Скілура. (Пишність всіх вбранств відповідало статусу правителя.) За довгим столом вже сиділи керівні голови скіфів, лише одне вільне місце, що чекало на Зена. Звісно, я була не єдиною супутницею. Всі інші, як пси, сиділи на шовкових подушках біля ніг у свого господаря.

О, духи! Дайте мені витримки, щоб винести це приниження!!!

Єдине у чому мені поталанило, - місце Зена було по ліву руку від царя, а за ним я. Тобто, могла дотягнутися до правителя...

У голові оживав план вбивства. Моя основна мета - це помститися тому, хто зруйнував Батьківщину. Невже я нарешті у цілі?! Звісно, хотіла це зробити тихо та без доказів. Але...

- Вітаю батьку, - виставив руки перед собою і клонився мій "господар". - Я очікував побачити брата, де ж він?

- Сідай сину, Палак скоро прийде. Бачу, ти з жінкою, - потер вуса посміхаючись. - Невже знайшлася та чарівниця, що змогла зачарувати мого Зена? Ха-ха!

Просто мовчи Деяніро! Для свого ж блага, дихай і мовчи!

Зайнявши свої місця біля столу, цар налив келих вина сину, а Зен вже мені. Всі присутні із зацікавленістю спостерігали за нами. У царевича справді настільки дурна слава з коханками? Якось смішно.

- Сармати стали витісняти наші війська зі східного кордону. Якщо Палак дійсно вбив їхнього головнокомандувача, то це дасть вагому перевагу. Тільки, маємо діяти негайно! - надто голосно вигукував якийсь старший чоловік. - Поки ворожа армія вразлива і без належного управління.

- Підтримую! - обізвалися інші.

- Палак лише повернувся з небезпечної місії, - почав цар, - я не можу його відправити одразу на фронт.

- Батьку, - впевнено мовив Зен, - дозвольте мені! Я докладу всі сили, аби повернутися із перемогою.

- Це не погана ідея! - підтримав хтось зі стола.

- Але ж, - одразу заперечили, - у його величності мало досвіду.

Далі розпочалися тривалі суперечки. Присутні поділилися на дві групи - "за" і "проти" Зена. Наскільки змогла оцінити ситуацію, то той, хто зможе перемогти сарматів стане наступним царем. Частина люду бачить Палака наступником Скілура, а інші - Зена. Але, що думає сам цар - не зрозуміло...

Я уважно спостерігала за діями та емоціями свого ворога. Руки свербіли, аби не схопити ножа і не встромити тому у горлянку! Що ж мене стримувало? Не знаю. Мабуть, смерть?..

Сотворивши таке у всіх на очах, навряд чи виживу. Та чи не я завжди думало, що смерті не боюся. Вважала себе гідною роду амазонок, а виявляється - звичайна пихата дурепа! Картаючи себе за хвилини сумніву, і не помітила маленьку чорну цятку, що рухалася по столі.

Переляканий крик царя змусив всіх змовкнути. Зен різко підхопився та кинувся вперед з кинджалом! Без розуміння що відбувається, відсовуюся назад. Цар перечепившись за власні ноги, боком падає на мене. І тут, все що відбувалося далі стало схожим на сон...

Без роздумів виставляю руки вперед, але падаючого чоловіка вони не стримують. Кільце, подароване Орісією, що увесь час носила із собою, перекрутилося й отруйною голкою встромлюється у груди царю, котрий нічого не підозрював. Його погляд падає на мої руки, а потім вже вдивляється в обличчя...

- Пророцтво...- ледь чутно прохрипів.

Колір його шкіри різко посірів, жилки на шиї до неможливості напружилися, здавалося, от-от тріснуть. В очах застиг страх, а з рота текла слина.

- "...І на землях твоїх сіятиметься хаос, страх, хвороби. І прийде крах, царству твоєму! І похитнеться тверда влада царських скіфів! І падеш від руки тієї. Чим більше противитимешся, тим швидше - настигне доля! Не переписав ти свою долю, царю". - шепотіли мої уста, але не моєю волею і не моїм голосом. Налякано намагалася відштовхнути правителя від себе, але тіло не слухалося.

- Стара відьма...- насупив брови смертник. - Дитя...з...пророцтва... - зробив останній видих та пав без духу.

З мого горла вирвався крик, проте, все ще не розуміла, що відбувається. Наче мною заволодіти злі сили й керували на свій розсуд.

- Батьку! - відчайдушний крик Зена, що забрав з мене тіло.

Кидаю погляд на стіл, звідки стирчить кинджал, що придушив чорнющого скорпіона. Виходить, Скілур налякався скорпіона, після чого спіткнувся та впав, а я випадково встромила у нього отруйну голку, що і вбила його?!

Так буває? Плануєш чиюсь смерть, ризикуєш, а вона раз! Падає тобі у руки! Здається, маю бути задоволена... Це кінець! Я отримала бажане! Що ж таке? Чому не відчуваю нічого... Абсолютно нічого...

- Ей! Батьку, що сталося?! - забіг до залу новий чоловік.

- Палак, наш цар...він!

До тіла наблизився старший царевич. Той, що вбив мого друга, що зрадив сарматів, що міг зруйнувати мої плани. Алар? О, сили небесні! Цією гнидою був музикант Алар!!!

- Хто?! Хто приніс скорпіона? - кричав Зен, обіймаючи ще тепле тіло батька.

Всі довкола мовчали, Алар глянув на стіл, потім на мене, складаючи всі кусочки побаченого у картину.

- Варта! - крикнув царевич. - Схопити дівчину та кинути до темниці!

- Що?! Палак, вона тут ні до чого! - відрізав Зен. - Це моя жінка!

- Ах, твоя?! Відколи ти почав мені перечити, брате?! - обернувся до варти. - Чого стали?! Мого наказу не чули?!

Мене підхопили воїни та потягнули до темниці.

- Ваша величність! Дівчина не винна! - вступилися інші очевидці. - Царя вкусив скорпіон, ми всі це бачили, вона не причетна!

- Я кинув її до темниці з інших причин, вас воно не стосується!...

То були останні слова, котрі мені вдалося почути. Вартові йшли дуже швидко, що не встигала перебирати ногами й часто спіткалася. Мене привели у найвіддаленіший і найпохмуріший закуток палацу. Де сірі вогкі стіни, сморід, крики полонених та регіт наглядачів.

Мене кинули у холодну камеру, без ліжка, стільця чи хоч якихось зручностей. Одні стіни та крихітне віконце. По підлозі частенько пробігали щурі, що дратували однією присутністю!

Чого треба тому зраднику Палаку? Думаю, пізнав мене одразу. Тому, чому не вбив? Навіщо кидати до темниці? Невже хоче катувати? Це розумно, на його місці зробила би так само. Хтозна скільки у мене прибічників, а так є змога мене розколоти. Тьфу! На маєш! Погоджуюсь з діями ворога! Думай, як звідси втекти...

Оцінюючи це місце, тут вихід один - вкрасти ключі від своєї камери й нишком вибігти з-за палацу. Далі знайти коня, забрати Орісію та повернутися до сарматів. Життя у Неаполі Палак мені не дасть, тут без варіантів.

- Ох, виродок! А могла безбідно жити тут керуючи діктеріоном! - зі злості гепнула по стіні.

Звуки ланцюга, що совався по землі та кроки босих ніг, дали зрозуміти, -  у сусідній камері хтось є.

- Д-доню? - тихий, але такий рідний голос...

- М-м...- не могла вимовити ні слова. - Мамо! - гарячі сльози полилися по щоках. - Мамо, ти жива!

- Деяніро! Сонечко! З тобою все добре? Чому ти тут?

- Мамо! - ридала як навіжена. Я не могла бачити її, лише чути, але цього було вдосталь. - Я так сумувала за тобою. Думала, тебе вили тоді, в поселені...

- Ні-ні...Моя маленька. - заспокійливо промовила. - Мене хотів вбити їхній цар, але молодий царевич не дав цього зробити й зачинив тут. Як діти? Ти їх врятувала?

- Я їх вивела, але загубила твій пояс, а коли повернулася потрапила до работоргівців. - дуже коротко повідала про свої пригоди.

- То цар Скілур зараз мертвий? - повторила це питання мама.

- Так. Гадаю, зараз почнеться боротьба за владу між царевичами. Треба тікати!

- Доню, я намагалася останні два роки, але у мене нічого не вийшло... - сумно продовжила.

- Тепер ти не одна. Удвох ми щось вигадаємо!

Невдовзі до темниці завітав гість, котрого так швидко не чекала...

- Бачу, ви вже зустрілися. - посміхнувся чоловік. - Час зробити наступний крок...