Син її вчительки

– Ірино Семенівно, ви так вчасно. Допоможете? – мовила Єлизавета Петрівна до молодої гарненької лікарки.

Ірину Семенівну в пологовий зал скерувала головна лікарка. Неспокійно їй було, що породілля (себто я) так мучиться. «Невже?» – не вірилось мені, що в цих лікарях могло лишитися щось людське. Але тепер я бачила все так ясно і правдиво, що не могла не повірити в її щире хвилювання.

– Аякже! – Ірина Семенівна засяяла усмішкою і підійшла впевнено до мого стражденного тіла.

Вона взяла мене за руку. У цей момент я, ніби в 3D, побачила її історію.

Ірочці було вже тридцять п’ять. Успішна в акушерстві, вона не мала успіху на любовному фронті. Через стримане виховання і скромність не вміла зав’язувати стосунків з тими, до кого лежало її серце. А ті, що проявляли увагу, здавалися нецікавими. Життя минало на роботі. Думка, що, будучи богинею народження чужих життів, вона сама особисто не привела в світ жодної душі, мучила дедалі більше.

І раптом з’явився він. Її партнер з танців. Вона кілька років не відвідувала свої улюблені соціальні вальси. Якось зневірилась і перестала ходити на заняття. Але настав момент, коли стало дуже порожньо, і цю порожнечу гостро необхідно було наповнити.

Спершу складно було влитися в колектив. Багато нових людей; зі знайомих, що ходили колись з нею на заняття, лишився незначний відсоток. Вона не втратила вправності у танцях, але про це не знали нові обличчя і не поспішали ставати з нею в пару. Аж якось одного вечора її запросив молодий чоловік. Симпатичний, енергійний. Танці з ним були вкрай комфортними. Іра розцвіла у вальсах, заструменіли застояні енергії. Ні, вона не закохалася. Їй просто сподобалось танцювати з ним. Його звали Денис.

Півроку вона живилася вальсами. Забула про надокучливу вегето-судинну дистонію. Через його руки у неї затікала якась нова, позитивна енергія. І дихалось вільно, як колись у дитинстві. В дитинстві зі смаком поні… Коли батьки на морі катали її на поні, коли дихалося безжурно, коли найбільшою проблемою була не куплена в універмазі дитяча парасолька… Давно їй так не було. Давно забулося…

А тепер цей дуже молодий, майже хлопчик, Денис огортав її шаленою енергетикою. І було багато легких, повітряних вальсів, вальсів зі смаком поні.

А потім настало літо. І принесло відчуття щастя. Вальсові заняття перейшли у форму «оупен-ейр»: проводились відкриті вечірки на Поштовій площі побіля фонтанів. У фонтанах хлюпотілася малеча, фотографувалися закохані, милувалися зрілі і поважні. А вальсуни вальсували свої незлічимі вальси. І вже став традицією теплий літній дощ на цих вечірках і танці з парасольками. І одна з таких вечірок продовжилась для Іри і Дениса саме завдяки парасольці, вірніше завдяки її відсутності в Іри. Денис не міг відпустити її мокнути під дощем, що несподівано змінив температуру з теплої на холодну. І, як справжній джентльмен, запропонував провести додому зі своєю парасолькою.

А провівши, несподівано запропонував прогулянку. На велосипедах до річки. Бо виявилось, що вони сусіди по району. І стали ділитися спільними спогадами про спільні речі на районі. Зокрема і про велосипедні поїздки на ріку.

Іра не сідала на того лісапедного коня вже стільки років. Але нею рухало бажання виглядати перед Денисом набагато молодшою, ніж то було насправді. Набагато молодші завжди енергійні і не бояться братися за давно забуті заняття. Тож, опанування велика було дуже азартною справою.

– Не розумію я ваших велосипедистських матюків, – сміялася Іра, коли Денис намагався їй щось пояснити про її велосипед. Йому сподобався її агрегат.

Вони їхали великами серед пахучих трав. Трави такі запашні після довгої зими. Вся земля випромінює численну палітру пахощів, а ніс так зримо вловлює цю багатокомпонентну симфонію. Теплий літній вітер куйовдив їхнє волосся і їхні думки. Вони, ніби змовившись, одночасно спинились на лузі. Він поклав свого велосипеда і підійшов до неї. Серце палахкотіло рум’янцем в очах і на скронях. Він обійняв своїми долонями її щоки і зігрів її вуста своїм гарячим диханням. Час зупинився. Земля заколивалась, ніби морські хвилі. Вона обійняла його за плечі. Дужі юні плечі. Так соромно, ніяково, і водночас непередавано добре.

Він хлопчик і водночас такий мужній. Їй з ним так добре. Так мирно, тихо, все ніби заспокоюється в цьому хвилюванні від раптової близькості. Всі її виверти, смішки, репліки – все стає непотрібним, коли він нарешті поряд. У їхньому мовчанні стільки розуміння. Вона вся стихає. У цьому заспокоєнні нема жодного смутку. Це умиротворення таке жадане і благе, що вона розуміє, чому її досі так крутило – бо його не було поряд, бо він був на обрії, але не наближався. І прикрість того, що не могла дотягнутися, змушувала її бути нервово активною.

Вони сиділи на лузі, прихилившись одне до одного. Несподіване наближення розливалося хмільним вином у їхніх тілах і серцях. Сонце було пообіднє і вже не таке пекуче. До ріки було близько і несказанно далеко…

Іра дістала мильні бульбашки, які припасла для фото.

– Мильні бульбашки – це часточки дихання у мильних оболонках, – замилувано мовив Денис.

– Не знала, що ти поет. Думала, ти технар.

– Ти ще мало про мене знаєш…

І вони консервували своє хмільне від щастя дихання у мильні оболонки, фіксуючи їх на світлинах разом зі світлом своїх закоханих очей…

А ввечері він написав їй, що, виявляється, його мама її знає. Вона випадково побачила сина за переглядом Іриного профілю у фейсбуку: Ганна Олександрівна впізнала в Ірині Гордієнко свою ученицю…