Шаблезуба лань

Відтак мені стало кепсько, і я знепритомніла.

Розплющила очі, а наді мною натовп лікарів. Радяться про щось. Всі жінки. Всі проблемні. Думки їхні роєм гудуть наді мною.

– Тиск стабілізувався, – промовила одна. Головна. Євсеєва…

Струнка красуня, метка. Ну, просто лань якась… шаблезуба.

Ніна Олексіївна Євсеєва, завідувачка пологового відділення, наганяла потойбічний страх на всіх, хто мав з нею справу. Вона мала паралізуючий вплив як на дрібних осіб, так і на високопоставлених.

Самотня. У тридцять сім з поглядом шістдесятирічної. Постійно вимоглива до себе й до всіх. Так звикла – ставити високу планку і досягати.

І постійна думка: як перерости саму себе настільки, щоб навіть у далекому неоглядному майбутньому не дорости до того росту і не сміятися потім із себе колишньої?

Їй би вчителькою… Як колись мріяла в дитинстві. Але не в тій сім’ї народилася. Не доводилось обирати між прибутковою акушерською справою і бідним вчителюванням.

Багато думаючи про своє життя, про те, що не складається так, як би мало бути, вона згадує свою базу. Садок, школу, університет… Скільки ж у цих установах змарновано часу на переварювання непотрібної інформації, через що виробилась відверта відраза до всієї цієї системи. Вона ненавиділа школу, хоча навчалася добре. В ній жила любов до пізнання, але шкільне навчання пізнавати – створює один величезний комплекс відрази, плюс набираєшся страхів, невпевненості, нерішучості.

У дітей крадуть час на непотрібні речі. Дуже багато часу. Щасливого часу дитинства, коли ще нема купи хвороб, проблем, коли ти внутрішньо вільний і прекрасний. Діти не стають щасливими від навчання в сучасній українській школі. І в житті воно не знадобиться це все. Це не веде до успішності. Від слідування за вказівками шкільної системи успішним не станеш. Купа часу потрачена не на те. Коли реабілітуєшся після барахтання в системі освіти і мозок починає працювати правильно, то сили вже не ті, нема заповзяття, життя минає, толку ніякого, потім старість, хвороби, кінець життя. Весело.

В країні культ школи. Куди не глянь – усі, у кого школярі, мучаться. Вчаться і діти, і батьки, і гроші здають, і на збори ходять, і все крутиться навколо школи.

Не те закладається освітою і не так.

А якби вона, Ніна Олексіївна Євсеєва, могла, то зробила б усе не так. І план у неї є.

Можна всю шкільну програму вмістити у 5 років. Наприклад з 8 до 13 років діти вчаться в школі. І все. Більше не треба. У 8 років переважно у всіх дітей уже розкривається максимум сил і розуму для нормального навчання.

Не потрібно перевантажувати дітей предметами і дисциплінами, які не стосуються життя. Математика – окей, але загально без заглиблення. Географія – чудово, але не абстрактні столиці африканських держав, а потрібні дітям знання географії їхніх населених пунктів, наприклад кияни не орієнтуються в місті. І не вчать на уроках карту Києва. І при цьому поєднувати географію з історією, здійснювати поїздки – щоб діти бачили на власні очі те, що вивчають у теорії.

Школа має давати загальну картинку світу зі зв’язками, з поясненнями причин і наслідків.

Плюс має бути зручний розклад. Наприклад, навчання з десятої години ранку до чотирнадцятої. У цей час прокидаються вже всі – і сови, і жайворонки. Бо згадувала себе, що була совою з самого малечку, і встаючи так рано до школи, ходила весь день бліда і квола. І не одна вона, звісно. Згадувала своїх однокласників-сов.

Потім у 14–16 років, коли відбувається статеве дозрівання і гормони не дають нормально зосереджуватись на розумовій праці, діти мають іти в якусь школу домострою або творчого навчання. Там вони готують їжу, вчаться бути батьками – у теорії, дітям потрібно розказувати про труднощі, які випадають на голови батьків. Також у таких школах займаються рукоділлям, журналістикою (видають власні газети, створюють сайти, ведуть блоги), політикою, вчаться гарно говорити (ораторське мистецтво на практиці, а не лише в теорії), отримують медичні і доглядальницькі навички; уроки патріотизму, українські танці. Всяке життєве навчання, яке не закидає мозок купою інформації.

При цьому діти отримували б атестати після таких шкіл зі списком «предметів», які вони пройшли. Без оцінок.

Оцінки – це взагалі зло. Це ідол, якому діти починають служити всякими правдами-неправдами.

 А потім – у 17 років – університет. Але університет не 5 років, а 2. Бо реально в універах багато пустих предметів. І так потрібно зробити, щоб дитина могла закінчити по 2–3 університети, здобути кілька спеціальностей. І потім можна протягом життя змінювати роботу в різних напрямах, а не займатися тим самим все життя, що приїдається і веде до депресій.

Якщо навчання зробити правильним, діти будуть фільтрувати інформацію з позитивного погляду.

І ніякої школи вдома. Максимум – година на виконання домашніх завдань. Не більше. Не встиг – не страшно.

Інформація і навчання може бути корисним, коли воно в міру. А може стати впоперек горла – коли його забагато, як у наших школах.

Дітям не розказують те, що складає базис світу. Розказують непотрібне. Тим більше, в еру інтернету всі мають доступ до будь-якої інформації. Щось зацікавило – загуглив. І все. Школа потрібна лише як орієнтир.