2

Душа 16111977 і душа 15101971 як тільки увійшли в сяюче коло відчули, що якась сила їх відриває одна від одної. Відразу ж душа 16111977, потрапила у чорний і тісний тонель, з сяйвом світла попереду. Тонель наче виштовхував її до світла. Там де було світло, чулися голоси. І душа почала проштовхуватися плечима, звивалася усім тілом і нарешті встромила голову у яскраве коло.

— Так, мамочко, ще трішки. Ще! Напружтеся востаннє. Є! Ого, який  парубок! — Сказала жінка, тримаючи на руках новонародженого хлопчика.

Хлопчик плакав.

 Душа 16111977 хотіла сказати, що це неподобство, що вона пожаліється наглядачу на такі умови, але раптом згадала своє попереднє життя у цій в’язниці і приречено схлипнула.

Хлопчик зайшовся плачем з новою силою. Але тут його акушерка обмила і поклала на груди мамі. Змучена мама шепотіла синові ласкаві слова ніжно погладжуючи його спинку. Малий вловив той шепіт, вловив тепло материнського тіла, схлипнув ще раз і почав шукати ротиком цицьку.

Душа 16111977 зітхнула і вляглася у новому тілі, думаючи, що нова подруга – душа 15101971 не змогла виконати свою обіцянку щоб бути завжди поруч, і що апеляцію подавати можна через три земних роки і дуже цікаво, як це можливо зробити у цьому недолугому тілі, яке навіть не може саме існувати. Не може переміщатися нормально, їсти. Це справжня кара небесна. Але все було попереду. Що відрізняло цей Всесвіт від того де жили інші душі – не злочинці – тут був час.

Хлопчик знайшов материнські груди і присмоктався до них. Хоч там і не було молока. Молоко з’явиться лише через три дні, а поки тут тільки молозиво. Дитина заспокоїлася і заснула. Мама посміхалася. А поряд стояв невидимий для людей Янгол і теж посміхався відчуваючи думки душі 16111977. Янгол з’явився тут з появою хлопчика. Він був наглядовим Янголом хлопчика, якого мама назве Сашком. Янгола теж звали Сашко, щоб не плутатися. Але Янгол – Сашко відрізнявся від хлопчика Сашка тим, що записувати думки і справи людини було його роботою. Ще тут був Сашко – демон. Цей теж з’явився тут, коли народився хлопчик, щоб штовхати людину до поганих справ, за мірками Землі. Він теж був наглядачем. Ці двоє працювали на одну контору. Цілю їх було одне і теж. Допомогти високому начальству визначити чи певна душа очистилася настільки, що може дати життя новому Всесвіту чи ні?

Сашко почав свій життєвий шлях, потроху звикаючи до імені, яке дали йому батьки, відзиваючись на нього час від часу. Так хороше було з цією жінкою, яка пахла молочком і до грудей якої можна було торкатися ротом цього тіла. Трішки стисни губами і побіжить солодке молоко, яке можна пити. Це було божественно. Але те, що не можна було ходити, бо тіло не тримало, це викликало роздратування. Ще й ті, кого називали батьками не розуміли нічого з того, що Сашко казав, бо ж розмовляв він на янгольській мові, яку люди Землі забули і в кожній країні була своя мова. Сашко тільки й думав як вивчить мову цієї країни в яку закинуло його сяюче коло і розповість що йому треба розшукати подругу. Але хлопчик не знав, що з першим словом людської мови, яке злетить з його уст він забуде усе, що з ним було до народження і янгольську мову теж.

Так і сталося. Хлопчина довго мовчав, тільки плакав, якщо потрібно було щось. Мама його розуміла без слів. Мама знала, коли дитину треба погодувати, коли погуляти з нею.

Коли малюк почав вчитися ходити, радості його не було меж, коли в нього стало виходити. Він перебігав від дивану до стільця і при цьому радів так, наче виграв мільйон. Він перебігав від ліжка до мами, яка посміхалася, при цьому Сашко теж сміявся і мріяв про те що навчиться керувати своїм тілом, як асасини, про яких він знав невідомо звідки. Врешті решт, хлопчик почав пересуватися тримаючись за внутрішні  стіни будинку, але тут прийшов татко і перелякавшись за сина, вигукнув:

– Йой, синку, впадеш! – так малий і зробив, сів сідницями на підлогу і поповз на колінах і ще місяць повзав допоки не став твердо на ноги.

Довго мовчав Сашко, аж півтора роки, поки нарешті наважився щось сказати українською. І зразу ж усе забув, що хотів сказати до цього. В нього вирвалося тільки:

– Тато… – Хоча у цей момент з ним була тільки мама. – А тато скоро прийде? – Малюк навіть літеру «Р» не замінив на «Л». І враз усе забув, про що хотів з батьком порозмовляти.

– Ох, ти ж моє Сонечко, моє любесеньке Сонечко. Довго ж ми чекали, поки ти хоч слово скажеш. – І мама підхопила сина на руки і почала обціловувати. Син пручався, але все таки обійняв маму і поцілував у щічку. Потім зліз з рук і почимчикував до свого ліжечка. Заплакав. Сашко не знав чому. Наплакавшись він заснув.

Ще через три роки, напередодні Геловіну, хлопчику наснився сон. Якась дівчинка з сяючим волоссям посміхалася до нього і промовляла так:

– Привіт! Ось я і знайшла тебе! – І стільки радості і захоплення було в голосі дівчинки, що Сашко зачудовано мовив:

– Ти хто? Я тебе знаю? Ні не так. Звідки ти мене знаєш?

– Пам’ятаєш я обіцяла тобі, що буду завжди поруч? Тільки тоді я мала інший вигляд! – Дівчинка підійшла до Сашка і обійняла його.

Сашко чомусь повірив цій дівчинці з сяючим русявим волоссям і яскраво-зеленими очима. Йому зробилося тепло і затишно. Дівчинка ще довго говорила, щось пояснювала, але хлопчик не чув. Вставши з ліжечка він взяв дівчинку за руку. Звідкись Сашко знав, що треба так зробити. Взявши дівчинку за руку, він підійшов до ліжка батьків з дівчинкою і поклав свою руку з затиснутою у ній рукою дівчинки мамі на живіт. На тому місці, у мами на животі утворилося сяйво. Дівчинка теж засяяла і втягнулася у мамин живіт. З’явився якийсь чорний хлопчина з рогами і хвостом, як дві краплі води схожий на Сашка. Тут же з’явився ще один Сашків двійник тільки у сліпучо білому сяйві. Сяючий Сашко і чорний як ніч Сашко почали битися.

Хлопчик прокинувся і покликав маму.

– Йду мій маленький. Як добре, що ти прокинувся. Тобі треба до садочка.