Глава 2

Настрій був безнадійно зіпсований. Я вивезла на тротуар свій велосипед, який був пристебнутий на сто-п’ятсот замків (щоб не вкрали мій єдиний транспортний засіб!) до залізного поручня на парковці недалеко від пляжу. Оскільки вже маю негативний досвід: свій автомобіль Хюндай матрикс, який я купила в кредит і на якому майже не встигла толком поїздити, угнали злочинці, а виплата за нього, на жаль, так і залишилася. Я вирішила прямо у пляжній екіпіровці – рожевих шортах та помаранчевій футболці із смішним написом: «Не працюєш – немає жити за що, а працюєш – немає коли жити!», їхати на роботу. А що? Хай бачать, як державні службовці відпочивають, працюючи.

Потік негативних думок дещо дезорієнтував мене і тому по дорозі на роботу зі мною стався неприємний інцидент: якийсь неборака вискочив на дорогу і ледь не попав мені під колеса. Враховуючи те, що маневреність в мене трохи повільніша, ніж в інших, більш струнких та досвідчених велосипедистів, я таки примудрилася трохи зачепити рудого худого хлопця.

– Ах, ти жирно корово, роззуй свої «баньки», - верещав він на всю вулицю.

 – А ти, дрищу, дивись на дорогу, куди йдеш! – не полізла я за словом у кишеню.

Після взаємного, палкого обміну образливих висловлювань та обвинувачень, ми врешті-решт розійшлися, як у морі кораблі.

Прибувши до «улюбленого» місця роботи, я буквально влетіла у приймальню начальниці без стуку в двері. Секретарка Галина від несподіванки аж підскочила на місці і як дитюк, що нашкодив, почала покриватися червоними плямами на обличчі.

– Натусік, а що ти тут робиш? – звернулася до мене права рука шефині. – Такий кумедний в тебе вигляд, - вона намагалася прикрити клавіатурою маленьку книжечку, очевидно то був один із любовних романів, які вона оптом (штук сто, не менше) бере на «блошиному» ринку і читає у робочий час. От робота в людини, не бий лежачого!

Я зробила вигляд, що нічого не бачу, і проігнорувавши її питання, торкнулася ручки на дверях, за якими знаходився кабінет Жанни Петрівни.

– Туди не можна, - миттю підхопилася Галя і схопила мене за руку, - там зайнято…

Раптом через щілини дверей донеслося чоловіче бурмотіння і дзвінкий сміх начальниці. Потім через кілька секунд двері переді мною відкрилися і від побаченого, я немов один із журі в програмі «Розсміши коміка», ледве стримуючи сміх та склавши губи у сердечко, промовила:

– Вітаю, Жанно Петрівно!

Левіщенко Жанна Петрівна, хоч і керівник такої серйозної та сурової, на мій погляд, установи, але при цьому виглядає дуже тендітною, вишуканою та красивою жінкою. Згідно даних паспорту їй вже виповнилося сорок років, але вона абсолютно не відповідає своєму біологічному віку, більше тридцяти їй би ніхто не дав, і це все, мабуть, завдяки її стрункій та спортивній фігурі. Меліроване волосся завжди укладене у стильну зачіску, окуляри у дорогій оправі, елегантні класичні ділові костюми та брендове взуття на високих підборах роблять її ефектною та розкішною жінкою.

Але в цей момент переді мною стояла якась дуже дивна начальниця, абсолютно боса, у наполовину розщекнутій блузці, із скуйовдженим волоссям на голові та рум’янцем на обличчі.

 – О, Наталка! Ти так швидко приїхала, що я навіть не очікувала! А що це в тебе за дрес код такий? – голосно посміхнулася шефиня.

Я, звісно, можу те саме у неї спитати, але краще промовчу.

– Так, Галю, - начальниця миттю прийняла серйозний вигляд обличчя і продовжила, - замкни приймальню і всім повідом, що мене вже немає на місці і не буде до кінця дня, я поїхала на перевірку малозабезпечених сімей разом з соціальним інспектором, - збуджений тон начальниці та легкий запах алкоголю свідчив про те, що вона дозволила собі трохи розслабитись.

Мої роздуми підтвердила в голос Жанна Петрівна.

– Ну, що Наталко? Вип’єш з нами? Все таки сьогодні велике релігійне свято – День святого Петра та Павла, - вона раптом відкрила двері навстіж і перед моїми очима представ в усій красі Петро Павлович – колишній начальник управління, що розвалився, як вгодований кіт, у шкіряному кріслі.

Сталося так, що я приступила до роботи в управлінні, як раз після закінчення універу. Саме в той момент, коли відбулася зміна влади – Панасюк Петро Павлович звільнився, оскільки став депутатом обласної ради, а Жанна Петрівна, зайняла його пост. Так,  у кулуарах постійно ходили плітки Бі-Бі-Сі (Баба Бабі сказала) про те, що саме Панасюк посприяв призначенню Жанет, оскільки мав зв’язки у Міністерстві і до того ж Петрівна сім років пліч-о-пліч пропрацювала його заступником і виконувала усі його доручення без виключення. Про їх зв'язок прямим доказом слугував шестирічний син Жанни – Данилко, який був схожий на Петра Павловича ( чи простіше Палича), як дві краплі води. Проте сорока семирічний папашка офіційно його не визнавав, оскільки був давно жонатий та мав власних трійко дітей. Жанна офіційно не була заміжня і вважалася матір’ю одиначкою, тому навіть у нас в управлінні отримувала відповідну виплату на дитину. 

Як би там не було, але обидві сторони, тобто Жанна та Петро, були повністю задоволені таким станом речей. Він майже щоп’ятниці приходив по-дружньому у гості до Жанночки та консультував її по роботі з тих чи інших питань.

 – Вибачте, мені вже час бігти, - мені раптом стало соромно за свій ідіотський пляжний зовнішній вигляд і я швидко побігла у відділ бухгалтерського обліку та звітності.