Глава 8

Життєвий девіз Богомолова: «Якщо до дверей не підходять ключі – вибивай двері плечем!», я від нього очікувала все що завгодно: і ніжну зустріч з легким присмаком еротики, і зриваючий дах, як віскі із льодом, секс, замаскований під короткочасний роман з обіцянками, яких ніхто ніколи не дотримується, але тільки не це…

– Наталю, ти мене любиш? – наче вистрілив замість привітання Саша.

Я майже годину терзала свою душу сумнівами: чи варто мені знов зближатися з цим нестерпно гарним хлопцем, але на мить я уявила собі, що сьогодні, ніби перебувала на аукціоні найсексуальніших чоловіків світу і саме мені випадково дістався головний лот дня, тому не варто нехтувати виграшом!

  Ми сиділи в затишному грузинському ресторанчику в парку імені Горького, я тягнула через соломинку томатний сік і від почутого запитання ледве не подавилася.

  – А ти? – відбила я різко, наче тенісну кульку, його несподіваний порив відразу дізнатися усю правду.

 – Звісно, що так, інакше я б тут із тобою не сидів, - посміхнувся він, осліпивши своїми білосніжними та хижими, як в акули зубами.

– Взаємно, - так само посміхнулася я йому в тон.

– Серйозно? – він питально зігнув одну брову. – Мені після твоєї несподіваної втечі здалося, що ти абсолютно до мене байдужа, - почав він нити, як мале дитя.

Чого варто було очікувати, що Богомолов жадав почути від мене у свою адресу вибухову хвилю неймовірних дифірамбів та яскравого, з ніг збиваючого, прояву шаленого кохання. Проте я була німа, як карась, який поступово приступив до поїдання хінкалі із сиром, м-м-м, смакота!

– Так ось, - не дочекавшись моєї стверджувальної відповіді, він продовжив далі. – У мене до тебе пропозиція, на скільки я пам’ятаю, ти ще у відпустці, наступний тиждень, як раз ще встигнемо…

Від хвилювання, я засовалася на місці, що ж він хоче мені запропонувати?

 Підійшов хлопець офіціант, який забрав в мене пусту склянку з під соку і Саша ще замовив нам на двох грузинське червоне домашнє вино та шашлик.

– Наталю, ти мене вразила наповал, чесно, як ядерна бомба, від твоєї вибухової енергії моє серце розірвало на тисячу дрібних уламків. Коли ти так різко зникла з мого життя, я раптом усвідомив, що без тебе ніяк не можу… А ще, ти надзвичайно фізично витривала дівчина,  і тому саме з тобою я хочу провести весь свій вільний час… У горах!

Він ще щось говорив про гірські походи, про Говерлу, про неймовірну красу якогось озера, але думками я вже відлетіла далеко, як яструб високо в небо.

 – То як тобі така романтична подорож? – поцікавився Саша,- в понеділок вранці вирушаємо в Івано-Франківськ на машині.

– Чесно кажучи, сумнівне задоволення, -  мляво відповіла я, поклавши неїстівний «хвостик» хінкалі на тарілку. – На скільки я зрозуміла, то ти на п’ять днів хочеш відправитися у похід на Говерлу?

– Так, це моя завітна мрія, і саме з тобою я відчув, що зможу підкорити будь-яку вершину: чи то Говерлу, чи то Еверест…

Офіціант приніс вино, червоне та блискуче, як рубін. Саша підняв догори свій келих і гучно вимовив:

– За нас! За здійснення мрій! – тихенько торкнувшись своїм келихом об стінку мого, він залпом випив до дна його вміст.

Я теж випила вина, але зробила лише декілька ковтків, оскільки була надзвичайно схвильована тим, що відбувалося зараз зі мною. Червона рідина поступово розлилася приємним теплом по тілу, а з’їдені хінкалі почали повільно танцювати лезгинку у шлунку. Поки я міркувала над шаленою пропозицією Саші, як раптом побачила, що на екрані висвітився вхідний дзвінок від Єви.

Оскільки в залі ресторану гучно розносилися запальні ритми грузинської пісні, я вирішала поговорити з бабулею на вулиці і різко вискочила з-за столу. Оу, ні! Так, за класикою жанру, я знов розлила на столі кольорову рідину, але на цей раз, перекинула свій келих з вином, який, на щастя, нікого не заплямив.

– О, тепер впізнаю свою «міс Грація», вже, навіть встиг засумувати, що ти нічого такого не робиш, а зараз, як раз переконався, що все нормально, все просто чудово! – голосно засміявся Саша.

Ми з хвилину посміялися, а потім все ж таки передзвонила Єві, яка здивувала мене, не менш за Богомолова.

 – Наталочка, сьогодні на мене не чекай, я тут з Аркадійовичем чухнула у Затоку! – донісся голос бабулі крізь фонові шуми. – Якщо маєш бажання, можеш завтра приєднатися до нас, до речі, ще там має бути…

   Продовження Євиної оповіді мені так і не довелося дізнатися до кінця, оскільки, з моїм невгамовним абонентом зник зв'язок. Прочекавши хвилин десять на появу дзвінка від Єви, і не дочекавшись я таки повернулася до свого київського князя.

– Зірочко, але я так і не почув твоєї відповіді? – не відставав від мене Саша.

 – Я ж не сказала «ні», - почала я, як кажуть в Одесі: «тягнути кота за подробиці».

– Проте ти не сказала «так», - продовжував мене допитувати мій благовірний.

– Розумієш, я тобі не готова зараз відповісти, оскільки моя гіперактивна бабуся з якою я живу, поїхала у Затоку, а в нас ще живе собака Ерос, який потребує постійного догляду, і я його не можу ось так залишити.

– Я тебе зрозумів, - важко зітхнув Саша і попросивши рахунок в офіціанта, почав щось активно шукати в телефоні.