Глава12

– Наша Наташа полонила серце чоловіка на ім’я Паша, - донісся крізь сон голос веселушки Люди – сусідки по кімнаті.

         Я протерла заспані та злиплі, наче в кошеня, очі, і переді мною постала у повній бойовій готовності гуру шашок та ідеальних зачісок із пляшкою шампанського в руці.

– Людо, я захоплююся твоєю фантастичною витримкою: вставати щодня о шостій годині ранку тільки заради того, щоб помити голову та зробити собі стильну зачіску при тому, що в тебе дуже коротке волосся, а тут ще й шампанське зранку на сніданок, унікальна жінка, - посміхнулася я. – Але до чого тут Паша?

– Я декілька хвилин тому йшла по коридору з філіжанкою кави, і ледве не вилила її на нашого Пашку, який, як раз вискочив із нашого відсіку і вигляд в нього був дещо ошелешений. Не треба бути екстрасенсом, щоб дійти висновку, що пляшка шампанського перед нашими дверима саме від нього, до того ж воно коштує дорого, видно на етикетці, що з Італії …

– Можливо, а до чого тут я? – проявила я зацікавленість, хоча для мене зараз пляшка ламбруско так само цінна, як лисому гребінець.

– Хах, - голосно розсміялася Ксюха, яка спала на двох’ярусному ліжку прямо наді мною, - а то ми з Людою не бачили, як ти вже третій день усі вечори проводиш у компанії Павла.

– Та я вас благаю, - підвелася я нарешті з ліжка і повільно потягнулася вверх, розминаючи залежані м’язи. – Нас об’єднує суто спортивний інтерес, до того ж він весь час якийсь хмурий ходить, як ведмідь-шатун…

 Я важко зітхнула, бо насправді мені Паша подобався і навіть дуже, його обличчя було схоже мені на сонечко, таке кругленьке із чарівними ямочками на щоках, які дуже рідко, але іноді проскакували, бо в основному він був холодним та неприступним, як скеля. Один його командний голос, схожий на рев лева викликав непомітне занепокоєння в середині. Та й не треба мені вже цих чоловіків, досить! На мить перед очима постав образ Богомолова і раптом відчула, як всередині один за одним лопаються тоненькі судинки, вибухаючи кривавими бризками. Ось моя бабуля дружить з Глібчиком і все супер, ніхто їй нерви не розчісує, не треба ні за ким брудні труси-носки по квартирі збирати, ніяких обтяжень твоїх прав.

   Змагання в Ужгороді, мабуть запам’ятаються мені, як кубик рубіка, нічого не складається, зате яскраво та красиво. Розпорядок дня був в нас день у день однаковий: вранці ми снідали в себе в хостелі, як правило на загальній кухні, потім бігли до спортивного комплексу, де кожен учасник – державний службовець виступав у своєму виді спорту: шахи, шашки, волейбол, футбол, настільний теніс, а вечори були у повному нашому розпорядженні. Мої вечори в основному проходили в холі хостелу, за грою в шахи з Павлом, який входячи в азарт, міг розговоритися, та іноді, навіть пошуткувати, хоча коли ми збиралися разом з командою в спортзалі, він був напівнімий, як дельфін.

  Я зайшла на загальну кухню і побачила Павла, який вправно готував яєчню на електроплитці, яка мене вкрай дратувала: бо в мене на ній, то нічого не смажилося, то в раз все згорало, а в цього «майорчика» два жовтих яєчка, як два сонечка життєрадісно всміхалися підсмаженою рожевою сосискою на сковорідці.

– Доброго ранку! – привіталася я з кулінарним генієм і згадавши раптом про ігристий подарунок під дверима, по тілі вмить кров розлилася солодким теплим медом.

На відміну від Богомолова, в якого язик був феноменально підвішений і який міг взяти своєю чарівністю, гіпнотизуючи своїми блакитними, як небо, очима та кинувши п’ять-десять приємних слів для співрозмовника і все, як то кажуть, клієнт готовий, Павло ж був повна йому протилежність, він зосереджено перемістив щойно приготовлений сніданок на тарілку, порізав огірок на дві половинки та потерши їх одна об одну, розтираючи сіль та беземоційно промовив:

– Вітаю!

Щось не в’яжеться умовивід Люди та сурова натура цього чоловіка, виявляється в перший день мені міцно повезло на його балакучість.

– Павло, ти часом не бачив хто нам під двері поклав пляшку шампанського? – від цікавості кішка здохла, але менш з тим.

Він, ніби міркуючи над шахівницею, відкусивши огірок, відповів:

– Ні, не бачив, що за ідіотський вчинок? Хочеш, щось подарити – подари, так само хочеш щось сказати, то скажи, навіщо ці ребуси? Їх на роботі повно…

 – Так, звісно, - погодилася я з його думкою і взявши із загального холодильника пачку сосисок та залізну баночку кока-коли (ловлячи момент, поки Єва не бачить!), я попрямувала до свого номеру.

Був останній день гри нашої команди, я щосили намагалася виграти сьому партію, щоб потрапити у трійку лідерів. Завдяки просторому спортивному костюму, в якому я відчувала себе, як заєць у ведмежій шкурі та який надавав мені впевненості, а головне, присутність Павла, який раніше зіграв за мене.

Зробивши хід та клацнувши на кнопку електронного годинника, я сильно занервувала: хоча мій пішак проривався у ферзі, проте часу було дуже мало для реалізації. Кілька секунд блискавичних ходів і в мене майже «впав прапорець», але останнім ходом я все ж таки встигла поставити пішака на останню клітинку і для того, щоб поставити мат, треба було лише в голос сказати супернику: «Ставлю ферзя!». В мене, ніби у жахливому сні, від нервового напруження, раптом пропав голос, і щойно моя суперниця, держаний службовець з Донецької області, хотіла вказати мені на те, що я програла, оскільки в мене закінчився час, зненацька на допомогу мені прийшов Павло, який проревів на весь зал: «Пане суддя, я чув, як вона сказала тихо «ферзь!», вона виграла!». Моя суперниця, глянувши на немаленькі габарити мого спасителя та оцінивши  вочевидь його страшний рев, вирішила йому не заперечувати. Таким чином, я і мій захисник зайняли призові «срібні» місця, хоча в цілому наша команда з усіх видів спортивних ігор зіграла значно слабше за інші, очевидно там теж були «засланні козачки» по типу Павла.