Глава 14

Відчуття таке, що я, наче герой якоїсь заплутаної комп’ютерної стратегічної гри: вирішивши одне завдання, мене відразу ж перекидає на більш складний рівень випробувань, але на відміну від віртуального світу в мене лише одне реальне життя!

– Як ти Татка? – поцікавилася бабуля, до якої я ледве доповзла по коридору, оскільки до палати породіль, відвідувачів не пропускали.

– Ох, Євочко, сказати, що в мене все болить, то це нічого не сказати, - почала я відразу жалітися для неї, як мале дитя. – перше, що я відчула в цьому «чарівному» дійсному світі – це пекельний біль, завдяки якому я зрозуміла, що все ж таки Всевишній вирішив залишити мене для подальших забігів з перешкодами.

– Бідна моя дівчинка! Але ти молодець, з усім достойно впоралася! Я ось цілий пакет вітамінів принесла, тобі треба негайно відновлювати свої сили…

– Дякую, моя хороша, - я чмокнула бабулю у щічку і відчула ніжний квітковий аромат парфумів.

– Євочко, а куди вже ти зібралася? Я тільки щойно побачила, що ти зробила дуже гарний макіяж, одягнула свою вишукану білу сукню разом з сучасним намистом, невже на побачення з Глібчиком? - посміхнулася я і відразу ж скривилася від нестерпного болю, викликаного швами на животі.

– Ні, сонечко, це все весна, хочеться квітнути разом з нею, а ще я записалася на тренінг по виховуванню дітей, а то вже давненько не мала справ із карапузами, - діловито підняла вгору наманікюрений пальчик Єва. – Тобі вже дали можливість побачити нашу крихітку?

– На жаль, ще ні. Прийшла лікарка і повідомила, що наш хлопчик все ж таки заразився від мене внутрішньоутробно бронхітом і важить він не багато, оскільки народився раніше строку: всього два кілограми дев’ятсот грам, але дуже добре те, що лікарі вчасно мене прооперували, інакше б сталося непоправне… - з трагізмом в голосі промовила я. – Наразі його лікують і він під надійним наглядом лікарів, тому сподіваюсь, що скоро його побачу.

 Через декілька днів мені все ж таки вдалося коброю проповзти до дитячого відділення, звідки доносився погано відрепетируваний хор молекул.

– Ти куди? Сюди не можна, - наче квочка, підлетіла до мене сувора колоподібна медсестра.

– Я до свого сина, якого ще ні разу не бачила, - не здавала я своїх позицій.

– Як прізвище? – гортаючи журнал, без захвату у голосі спитала дама у білому халаті.

– Кузнєцов.

– До нього не можна. Він як раз на кварцуванні.

Ще з дитинства я ненавиділа, коли мені казали «НІ», в мене відразу підіймалася величезна хвиля протидії, тому схопивши медсестру за руки, я почала щосили смикати її і давити на жалість:

– Ну будь ласочка, я ж після кесарева розтину, зовсім слаба ще, дайте мені хоч одним оком на нього глянути…

– Що ж ви всі мамашки такі нетерплячі, ще награєтесь своєю малечею! Ще будете сумувати за тим часом, коли могли побути, хоч хвилинку на самоті… Добре, пішли, тільки одягни халат та бахіли! – очевидно совість вужем її скрутила і медсестра пішла мені на зустріч.

– Матері рвуться, то зрозуміло, а ось, щоб бабусі вже виховували їх ще в утробі, включаючи музику оркестру Поль Маріа та відвідуючи майстер-класи по розвитку емоційного інтелекту малюків – оце справжнє диво! – поділилася я враженнями від своєї бабулі.

Переді мною красувався рожевий черв’ячок на кольоровій пелюшці із безтурботним виглядом, мені так хотілося доторкнутися до нього, щоб пересвідчитися в тому, що він реально існує, а не лише в моїй уяві, але щойно я зробила рух, як медсестра голосом головнокомандуючого віддала наказ: «Негайно виходимо!».

Все було б чудово, якби не той факт, що в мене з’явилося молоко у грудях і від цього мої пагорби буквально закам’яніли, а доторкнутися до них було подібним до вибуху радіоактивного реактора.

– Шановна, - звернулася до мене кульгава лікарка, яку звали Анною, - ти що колекціонуєш хвороби? Ще мастит заробити хочеш? – і вона своїми сильними руками вправно зробила маніпуляції з моїми і без того немалими та неповітряними кульками, з яких замість кисню вирвалось на волю, як пляшка фраголіно, грудне молоко.

– А-а-а, - заревіла я від несамовитого болю. – Господи, щоб я ще раз у житті довірилася хоч одному чоловіку, та нізащо у світі!

Мабуть говорити про те, що «Більше ніколи» – це мантра усіх породіль, але з часом післяпологові травми загоюються і все стає на свої колишні місця.

– Оце так справжній чоловік. Вчепився, не відірвеш, - сміялася Анна, коли робила огляд і постійно заставала мене з Максом за процесом годування, яким ми займалися до самої виписки.

Забирати з пологового будинку приїхала Єва, Глібчик і Ромчик, але замість гітари в нього сьогодні була професійна фотокамера.

– Вітаю папаша, - промовила Анна, коли віддала мого Макса, обгорнутого блакитним конвертом для новонароджених до рук Ромчика.

– Д-д-дякую, - розгубився Рома, взявши малюка і відразу ж віддавши його для мене, жалібно промовив, - пробач, але я ніколи в житті не тримав маленьких дітей, я їх боюся, раптом ще щось йому пошкоджу…

– Ех, Ромчику, - зі знанням справи промовила Єва, - вчись, поки я молода, а то тобі скоро теж прийдеться пройти школу батьківства.

– Та ні, моя доля – це музика, я їй присвячую увесь свій вільний від роботи час, - посміхнувся він.