Глава 18

– Павло Сергійовичу не треба, не робіть цього! – я альбатросом розкидала руки над некерованою стихією, але мої рухи виглядали тут цілком зайвими.

      Паша, наче розлючений ведмідь від несподівано перерваного зимового сну, підскочив до Богомолова і наніс блискавичний удар прямо йому в обличчя, який так невчасно вискочив із ресторану і посміхаючись, йшов до нас.

      Подальші події я сприймала, як відео на ютубі в уповільненому режимі: з ресторану вибігло два охоронці і намагалися розборонити мого безпосереднього захисника – несамовитого ведмедика та зухвалого киянина із «глянцевим» обличчям, на якому проступала кров, що лилася із пошкодженого носа. Мене накрила амбівалентна хвиля почуттів: з однієї сторони я страшено раділа тому, що Богомолов все ж таки добряче «отримав» по своїй ідеальній мордочці, а з іншої – мене охопила некерована паніка, що ж буде далі із Павлом?

      Мій стрімкий потік схвильованих думок перервав Вовк, який схопив за руку і наче ганчірну ляльку запхав мене до себе в машину. Він швидко сів за кермо і буквально за декілька хвилин ми вже неслися центральними вулицями міста.

– Дякую, Павло! Проте даремно Ви зачепили це лайно, тепер воно буде смердіти на всю Одесу! – важко зітхнула я, уявляючи негативні наслідки спринтерської бійки.

– Та я тебе благаю, наступного разу… - на мить Вовк замовк, очевидно вигадуючи чергове покарання для Богомолова, або пропускав вперед дідуся «панка», який їхав на дивному транспортному засобі – велосипеді із мотором і в усю гучність слухав Бон Джові. – Наступного разу, я спеціально знайду йому гарних дівчат, щоб зробили йому на додачу ще епіляцію гарячим воском в інтимній зоні.

 – Ого, які тортури! А як же абсолютне право людини – заборона катувань? – посміхнулася я. – і взагалі, звідки Ви знаєте про те, що Богомолов така сволота?

 – Так, я тебе зараз викину під мостом[1], - промовив Павло, роблячи вигляд, що розмова стосовно Богомолова закінчена і пришвидшивши рух, продовжив – бо поспішаю на засідання в Суворовський суд, а ти, в принципі, можеш бути на сьогодні вільна.

 – Дякую, - із радістю вигукнула я, оскільки працювати зараз над процесуальними документами була просто не здатна.

      Щойно я відкрила двері квартири, як мене в коридорі зустріла по сучасному одягнена Єва у чорних шкіряних штанах та в білій футболці.

– О, ти як раз вчасно! – весело прощебетала бабуля. – Я вже думала брати із собою Макса. – Ну все Татка, я побігла!

       Моя Єва – справжній електровінник, ані хвилини не посидить на місці, в неї завжди є чим зайнятися.

   Пізно ввечері за вечерею між голосними «співами» Макса, мені таки вдалося дізнатися, що бабуля була відсутня з поважних причин – вона знайшла собі нову роботу.

– Ну що Татка, - перекрикуючи Макса та хитро посміхаючись, промовила Єва, - можеш привітати свого новоспеченого ріелтора із чудовою угодою! Якщо так далі підуть справи, скоро в нас вже буде власне житло.

– Оце так новина! І коли ти все встигатимеш? Ти ж не забула, що ще ж Макс на тобі? – дозволила я собі нагадати бабулі за її обов’язки няні.

– Звісно, що так! Макс цілком дорослий хлопець і буде ходити разом зі мною показувати об’єкти, - діловито промовила Єва. – Ось я вже собі зручну «кінгурушечку» придбала, як раз для таких швидких переміщень.

– Так, але Макс тобі своїми криками усіх клієнтів порозганяє, – посміхнулася я.

– Порівняно із неймовірним стуком колес потягів, верески Макса – ніжна мелодія «Сицилійського клану». До речі, мені сьогодні, як раз, вдалося провернути такий фокус із квартирою на Слободці[2] – так би мовити спихнути «неліквід». Я спочатку провела усі необхідні маніпуляції: дізналася розклад руху потягів та скориставшись порадами старигана Карнегі, який рекомендував попередньо потримати клієнта в оцтовому маринаді, тобто завести розмову на тему, яка його цікавить і після того, як він добряче промаринується, можна сміливо пропонувати йому мангал, вірніше договір та ручку…

– Ох, моя рідненька, не перестаю тобі дивуватись! А раптом клієнт потім збагне, що там потяг їздить, і що тоді? Визнання договору недійсним? – посміхнулася я.

– Татка, ти не бачила ту клієнтку – багату корову, що приїхала подивитися квартиру на своєму крутому джипі «Тойота Прадо»: там грошей, як піску в Єгипті, бо вона жінка якось місцевого посадовця, як я здогадуюсь ще того злочинця, тому вступати у нескінченні затяжні процеси у нашій судовій системі вона точно не буде!

     Потім за третьою чашкою чаю за вечір я переповіла для Єви екшн дня, на що бабуля задоволено заплескала в долоні.

– Єдине, що мене турбує, - поділилася я з нею своїми сумнівами, - що Богомолов може тепер розвернути проти Павла справжні військові дії.

– Щось підказує мені інтуїція, що наш спільний знайомий, Богомолов – типовий представник сімейства страусових: він у будь-яких незрозумілих ситуаціях одразу ж ховає голову в пісок та готовий існувати у подібній позі безкінечно довго, тим більше, що пісок теплий, а хвостове оперення, що виставлене на показ, так приємно зігріває сонечко. Тому навряд чи варто очікувати з його сторони воєнного конфлікту… - розмірковувала в голос бабуля і годувала Макса вже другою порцією фруктового пюре.

         Наступний ранок я зустріла в чудовому настрої: закинула плебейську звичку пити розчинну каву і заварила собі справжню італійську зернову каву. В офісі на робочому столі я розклала купу паперів: договори, додаткові угоди та інші офіційні документи і прийнялася здійснювати правовий аналіз на відповідність їх чинному законодавству. В ящику стола причаїлася плитка бельгійського шоколаду – презент вдячного клієнта, власника магазинчика імпортних солодощів. Правда у Павла завжди є чим поласувати на роботі, але я зберігала вірність… фігурі! Для надійності я перемотала шоколад скотчем у п’ять слоїв і тепер, щоб порушити дану собі обіцянку, прийдеться неабияк потрудитися.