Глава 22

Бувають такі ночі, що на ранок хвилювання минулих днів повністю стираються із пам’яті: якщо буквально декілька годин тому я переживала через наявність рудої лисиці у Вовка, то тепер мене турбувало питання: де нам жити далі?

Щойно я хотіла влаштувати допит Лесі, але настирливий дзвінок від Єви перетасував, неначе колоду карт увесь подальший вечір. Дізнавшись від бабулі, що в нашому будинку сталася пожежа, я відразу, не замислюючись ані на хвилину, як виглядає зі сторони моя поведінка, кулею вилетіла з ресторану.

Спіймавши першу ліпшу машину, яка погодилася довезти мене до мого будинку, я нервово вчепилася у плече водія і прокричала йому прямо на вухо: «Тільки швидше їдьте, благаю Вас!». Але водій відреагував з точністю до навпаки, його наче паралізувало, або контузило, бо як можна пересуватися містом менше, ніж вісімдесят!!! Та він просто присмоктався до гальмівної педалі, як п’яниця до пляшки горілки, я все розумію безпека на дорозі, але їхати із швидкістю раненого слимака, це вже занадто!

– Вже зелений! – проревіла я над вухом водія, що дивився на перехрестя, як ситий кіт на мишу, - зеленіше вже не буде!

Чоловік, сполоханий моїм криком, зірвався з місця, наче ворон від вибуху петарди.

Коли машина нарешті в’їхала на наше подвір’я, я наче ураган, що вирує у Техасі, понеслася у напрямку нашого під’їзду. Біля нашої парадної стояли дві пожежні машини та група людей з тридцяти чоловік, не менше. Коли я врешті-решт протиснулася крізь натовп, то побачила свою бабулю в оточенні журналістів з камерами та мікрофонами в руках.

– … це сталось так несподівано, - донісся до мене рідний голос Єви, яка тримала Макса у «кенгурушці», а біля її ніг сидів наляканий Ерос.

         Побачивши, що із моїми рідними все гаразд, я полегшено зітхнула і втратила відчуття реальності, бо з нашого будинку валили цілі хмари їдкого чорного диму.

      Через декілька годин, коли пожежникам нарешті вдалося загасити пожежу і натовп людей почав потрохи розсмоктуватися, як набряк слизової носа, я втомлено опустилася на лавку разом із Максом, який безтурботно спав і спостерігала за тим, як бабуля дзвонить по мобілці усім свої знайомим, щоб хтось прийняв нашу «невелику» компанію (разом з папугою та собакою) до себе на декілька днів.

         Так, на тому самому поверсі, де ми мешкаємо, квартира, що межує через стінку із нашою, з невідомих причин згоріла вщент. Як повідомили пожежники, в нас начебто все залишилося на місці, але перебувати там зараз було б вкрай небезпечно, оскільки можна отруїтися чадним газом. Тому Єва вирішила негайно вирішувати проблему із нашою ночівлею.

– Ох, Наталю, недаремно кажуть, що чоботар без чобіт, так і я, ріелтор без житла. Виявляється влітку усі мої знайомі або за містом десь на дачах, або у відпустці за кордоном.

– Невже і Гліб Аркадійович теж? – здивовано поцікавилася я.

– Так! Уявляєш, він буквально вчора поїхав до Харкова по роботі… - важко зітхнула Єва, - навіть готелі і ті всі зайняті, бо курортний сезон зараз…

         Була вже перша година ночі, а ми і досі були без даху над головою, окрім папуги, що сидів у клітці. Мій телефон і досі періодично блимав від дзвінків Павла, але я була категорично налаштована: більше ніяких серйозних стосунків із ним, вже наситилася тими ловеласами, баста!  Про що і повідомила Єву, яка ще більш засмутилася через це.

–  Слухай, Татка, а що це я із себе Клару Целкін зображую?! В мене ж є ключі від приватного будинку, який ми виставили на продаж, - продемонструвала мені Єва цілу зв’язку ключів. – Хазяїн будинку все одно в Америці, так що навряд чи нас там хтось застукає. Головне, не пошкодити там нічого, бо ремонт у будинку, ну-у, дуже дорогий!

Вкрай виснажені, але дуже задоволені тим, що нарешті десь переночуємо, ми схвильовано зайшли в середину будинку. Сучасний дизайн вражав: великі вікна і майже повна відсутність меблів, в одній із кімнат лише декілька поличок для книг, на якій одиноко похилився посібник Наполеона Хіла «Думай та багатій» та великий шкіряний диван посеред кімнати. На мій смак, ну дуже незатишна кімната! Цікаво: хто тут жив?

– Татка, якщо хочеш помитися, можеш піти швиденько у душ, - діловито давала вказівки моя Євочка, - а я поки приготую нам місця для сну.

   «Швиденько прийняти душ» у будинку, зробленому за останніми тенденціями дизайнерських розробок виявилося для мене не так-то легко. Коли я залізла у душову кабінку, то склалося враження, що я ніби опинилася у капсулі, яку запускають у космічний простір: величезна кількість кнопок і жодних тобі кранів та інструкцій!!! Коли я почала їх поступово натискати, то відчула на собі повний спектр «задоволень», спочатку мою голову омив рясний прохолодний дощ, а потім, немов партизан в окопі, у спину запустив чергу водяних куль із окропу, додавши при цьому музичний супровід класичної опери Моцарта про Фігаро, тепер мені зрозуміло, чому таку музику співають у душі, бо саме під час «такої» процедури можна «взяти» будь-яке сопрано або тенор.

Ранок розпочався досить скоро, не встигла я зімкнути очей, як Макс — справжній чоловік, прагнув ситного сніданку. Тут на мене, чекала невдача, адже із їжі в нас нічого не було. Прийшлося розбудити Єву і попросити з’їздити її до магазину за сумішшю. Бабуля невдоволено зітхнула і сказала, що я і сама б могла  впоратись, взявши Макса із собою в «кенгурушці». Нашвидкуруч одягнувшись, ми вийшли з будинку і попрямували до магазину, але о шостій годині ранку він виявився закритим. Крики Макса спонукали до дій, і коли він в черговий раз почав «вимагати» поїсти, я швидко викликала таксі і поїхала з ним до ближнього супермаркету, що робив цілодобово.