Глава 23

– Наталю… - тихо шепоче Павло.

– М-м-м…

– А поїхали до мене? – пропонує Вовк і сильніше стискає мене в обіймах, цілуючи мене у скроню.

– О-о-о…

Здивоване зітхання – це все, що я здатна відповісти, чесно зізнатися, я в шоці!

– Навіщо? – ставлю я йому шах.

– Ну я…

– Давай іншим разом, я зараз не готова, до того ж не одна… - ставлю я йому мат.

– Я тебе часом не образив своєю пропозицією? – посміхнувся мій ласкавий звабник і взявши мою руку, поцілував розриту долоню.

Від цього багатообіцяючого доторку в мене закриваються очі і по всьому тілу, ніби галопом пробігає збудження. Треба час, щоб прийняти остаточне рішення, а Вовк, користуючись моєю невпевненістю, продовжує психологічно тиснути, міцно тримає мою руку і великим пальцем гладить зап'ясток. Я продовжую мовчати, опустивши очі.

– Добре, як скажеш, поїхали, відвезу тебе додому, - раптом кинув він, важко зітхнувши, сів за кермо і ми ніби, боїнг 747, здійнялися на шаленій швидкості у безмежний простір.

Проте спокійно доїхати додому мені не судилося. На півдорозі, коли ми проїжджали крізь меморіал 411 батареї (місцевість якої являла собою в основному лісові посадки), Вовк все ж таки не витримав, і зупинивши машину, різко пересів до мене на заднє сидіння і накинувся на мене, як зголоднілий хижак. Не можна сказати, що я міцно чинила опір, скоріше вчепилася в нього мертвою хваткою.

 – Наталю, розумієш, я вже з усіх сил тисну на гальма, - тихо посміхнувся Павло, щоб не розбудити сплячого Макса, що лежав в мене на колінах, - але коли моя здобич настільки чудова, що нутрощі роздирає пульсуючим бажанням – налетіти ураганом, схопити, накинутися, одним словом розтерзати, я вже в не в силах себе стримати…

– Павло – ти справжній вовк, - задоволено шепочу я йому на вухо і коли  обережно переклавши Макса на переднє сидіння, він повільно навалився на мене, осипаючи поцілунками обличчя та шию, я нахабно витягла його сорочку з-під пояса джинсів і залізла під неї, щоб торкнутися його розпаленого тіла.

Вихор думок закружляв в моїй сонній голові: фінал концерту та увертюра помінялися місцями. На багато легше довірити партнеру своє тіло, аніж думки. Цікаво, чому? Може тому, що вимоги сучасного світу нас до цього спонукають: планета перенаселена і ми майже щодня взаємодіємо скоріше фізично, аніж духовно, зачіпаючи один одного ліктями та наступаючи на ноги ближнього, їдучи у громадському транспорті. Проте разом з цим, є купа можливостей уникнути спілкування, натягнувши на вуха навушники або занурившись з головою у віртуальний світ завдяки гаджетам, або, врешті-решт, зайнятися сексом, що ми власне і робимо… І про що я думаю зараз взагалі?!

 – Вау, - через декілька хвилин видохнув Павло. – Голова йде обертом! Наталю, ти…

Так, я знаю, я відмінно цілуюся і не тільки… Але не треба мені говорити про це! Мені достатньо цього захопленого погляду, адже секс – це мабуть єдина сфера людських вмінь, де похвала за майстерність звучить дещо двозначно. Як відомо, найвищий клас показують професіонали, тому в сексі слід лишатися звичайним любителем, зокрема дівчатам.

– Наталю, ти…

– Що?

 – Дуже дуже смачна!!!

   У Вовка все пов’язане із їжею, навіть я, йому головне поїсти щось особливе!

  – Ти теж дуже смачненький! І до того ж неймовірний, справжній, цілуєшся так пристрасно…

Захват переповнював мене і зараз я була здатна нагородити його усіма 125 пунктами характеристиками Мого уявного ідеального чоловіка… Це справжнє щастя! Солодка знемога паралізувала моє тіло, що я не в силах була поворухнутися. Нарешті я зустріла Його! І тепер він завжди буде зі мною поруч!

– Ха! Весь час тренуюся, - тихенько посміхнувся він.

– Що?! – витріщила я очі.

– Сказати чесно? Я надаю перевагу апетитним дівчатам. Нічого не можу вдіяти! Сподіваюся, що ти мене не осудиш? – хитро посміхнувся Павло.

Макс, на диво, продовжував тихенько спати, ніби спеціально надав нам дозвіл насолодитися моментом на повну.

Все відбулося так швидко, що я не встигла збагнути, як добіг кінця наш святковий концерт, але Павло продовжував сидіти біля мене, гладячи по голові.

– Наталю, а знаєш що? – хрипло, відкашлюючись, спитав він.

– Що саме?

– Я знаю одне, що інтуїція мене дуже рідко підводить… Ти є та сама жінка, яку я так чекав! Я це зрозумів відразу, коли побачив тебе вперше, такого нещасного ховраха із безкінечно сумними очима.

– Де? В ресторані? Невже я тоді так жахливо виглядала?

– Ні, ти виглядала дивовижно. В мене ледве не зупинилося серце, а коли підійшов до тебе по ближче, то відчувши твій запах, мене раптом захопив шалений потік надзвичайних емоцій: хотілося в мить опинитися з тобою на безлюдному острові, де були б лише ти і я…

 Дізнатися більш детально про дівчину мрії свого Вовка мені не дала Євочка, яка стурбованим голосом прокричала в телефон: «Татка, в нас здається великі неприємності! Ти де? Негайно їдь сюди, інакше мене зараз забере поліція!».

Оце так номер, що вже сталося? В мене падає серце, розумію, що усе погано… Прийшлося розповісти про свій непорядний вчинок Павлу, що нам із Євою прийшлося поселилися у чужому будинку через пожежу, і ймовірно нас хтось таки викрив…