Глава 25

– Ні, не впізнаю та впізнавати не збираюся! – я відчула відразу, як обличчя буквально заливає від люті гаряча кров.

– Почекай! - схопив мене за руку цей виродок. – Поговорити треба…

– Вже поговорили, - я вирвала руку і попрямувала до дверей, встромивши ключі у замок.

– Ти не маєш права так зі мною вчиняти! – вигукнув він і нахабно присів на шкіряний диванчик у приймальні.

– Слухай, в мене немає часу з тобою гратися! Через півгодини я повинна бути в суді, тому негайно звільни приміщення! – нервово стукнула я ногою.

– Та хоч через п’ять хвилин, - посміхнувся він, ігноруючи мою вимогу.

Я вже казала раніше, що коли перебуваю у гніві, то перетворююся у вкрай небезпечну особу! Схопивши з полиці об’ємний коментар до Цивільного кодексу на тисячу сторінок, я щосили тріснула ним по спині Богомолова.

– Отримай, фашист гранату! – задоволено вигукнула я.

– Та ти ненормальна, - заверещав він і підірвавшись з місця, вирвав мій «томік» з рук і жбурнув його на підлогу. Потім взяв мене за плечі і почав трусити, наче фруктове дерево.

Я зробила спробу вирватися, але не втримавши рівновагу, плюхнулася прямо на диван.

– Ага, попалася, - переможно прошипів Богомолов, впавши на мене зверху. – Тепер ти мене вислухаєш…

Дивлячись йому прямо в очі, я не могла повірити в те, що дійсно в них колись так була закохана, але зараз, окрім огиди, абсолютно нічого не відчувала.

– Та що ти собі дозволяєш? – від обурення я ледь не задихнулася. – Негайно відпусти мене!

– Навіть і не подумаю, - нахабно промовив він.

Так би і вдарила по його зухвалій фізіономії, але це було неможливо, він здавив мене дуже сильно, що не поворухнутися. Потім цей негідник зробив спробу залізти мені під спідницю, від чого я аж нервово здригнулася. Обурено борсаючись в стальному захваті, відчувала, що мої дії цілком безрезультатні, оскільки руки були щільно притиснуті хижими лапами до тулуба. Ніколи б не подумала, що схудлий Богомолов був такий сильний в руках, ледь не кінг-конг. Мені його м’язи зараз здавалися залізними, не дивлячись на те, що я колись займалася боксом і володіла певною тактикою захисту.

– Ну все досить біситися, невже ти проти того, щоб дещо освіжити пам'ять? – нахилившись, він почав цілувати мені шию, - м-м-м, яка ти солодка цукерочка, твій парфум мені асоціюється з шикарним сексом…

– А ти мені з лайном, - зло прошипіла я, уникаючи його поцілунків, - відпусти мене, брудний збоченцю, а то я зараз викличу поліцію!

– Ні за що не повірю, що я тобі огидний, - весело промовив він, - ти просто строїш з себе Клару Целкін! Розслабся, я ж пам’ятаю, як ти від мене мліла…

Так, до народження Макса він був для мене Богом, а тепер звичайний виродок Богомолов, ось таке звичайне перевтілення відбулося за короткий час, хоча мабуть він таким і був, просто вдало це приховував. Єдине, що мені зараз хотілося, так це просто вкусити його за вухо, як в гангстерській сазі «Легенда» Ронні Крей, який страждав параноїдною шизофренією, щоб він аж скривився від нестерпного болю. Але я продовжувала безсило смикатися під його кілограмами і відчувала, що цим лише більше тішу насильника.

Розуміння того, що цей негідник зараз може зробити зі мною все, що забажає, в жилах буквально застигала кров, а серце безсило зривалося у прірву. Я важко зітхнула і тихенько почала благати Богомолова:

– Сашо, зупинись! Ти хотів поговорити, я згідна тебе вислухати, тільки не треба цього робити!..

Мою протидію Богомолову можна було порівняти з прохідністю повнопривідної вантажівки по бездоріжжю з колісною формулою десять на десять, тому мій насильник раптом здувся і повільно зліз з мене.

– Ти що дійсно цього не хочеш? – досі не міг усвідомити клятий Казанова.

Цікаво, скільки раз треба повторити, щоб пробити його незламну впевненість у власній привабливості!

 – Ти така дивна, - пробурмотів він, - зазвичай, усі дівчата буквально вистрибують зі своїх трусиків, щоб зайнятися зі мною сексом, а тебе дивлюся аж трусить від гніву.

— Та ну? Серйозно? Тобі здалося, - нервово посміхнулася я, - ти ж проявив себе, як справжній чоловік, дізнавшись про дитину…

— Ну ось я вирішив реабілітуватися – визнати батьківство на нашу дитину.

– А що так раптом? Совість замучила? Та її в тебе від народження позбавили, як пуповини. То навіщо тобі це? Дитина – не іграшка!

– Та які тут ігри, Наталю! В мене онко, і треба негайно робити трансплантацію кісткового мозку, і єдиним донором може бути тільки наша дитина.

– Знаєш, як казав польський письменник Януш Вишневський: «Життя переважно сумне, а потім одразу вмираєш!». То ж нічим допомогти не можу. Шукай собі іншого донора!

 – Ну ти, Наталко і стерво, - люто вигукнув він, - як ти не розумієш, що від цього залежить моє життя? Я це просто так не залишу!!!

Вхідні двері офісу із гуркотом закрилися, а я важко зітхнувши, викликала через додаток в телефоні таксі.

– Пані Кузнєцова, тебе часом Вовк не ображає? – поцікавився суддя із залізним характером та прізвищем Молотов, після того, як я ледь не програла битву у судовому процесі.