Один день з життя...

   Сьогоднішній ранок нічім не відрізнявся від попередніх за останні декілька місяців. Хоча будильник і було наведено на сьому ранку, наш кіт вирішив що то є розкіш і розбудив усіх о п’ятій… Сьогодні понеділок, початок нового навчального тижня, а отже діти підуть до школи і в квартирі буде тиша. Ну це якщо трішечки прикрити очі на галасливих сусідів. Отже всі при ділі (чоловік на роботі) і лиш я безробітна – байдикую. Так сталося, що пішовши з попередньої роботи я була абсолютно впевнена в тому, що без проблем знайду іншу, але… «невдачка». Виявляється в тридцять п’ять років не всі двері відкриті… Реалії життя!

   Давайте знайомитись.  Мені тридцять п’ять років (о Боже!!! Коли встигли пролетіти?), заміжня та маю двох чудових діточок.  Донечка Аня – їй сімнадцять, одинадцятий клас, випуск (і це буде окремою темою, так як обсудити є що. Батьки випускників мене зрозуміють) і повним ходом підготовка до нього. Синуля Богдан – йому одинадцять років. І з ним поки найпростіше) Коханий чоловік – моя підтримка та опора. Ну і звісно ще один не менш важливий член нашої сім’ї – кіт Гарфілд (хоча він гадає, що є самим важливим).

   І отут постає питання чим зайняти себе , поки йдуть пошуки роботи. Ну звісно починається день і закінчується переглядами вакансій на всіх можливих сайтах по працевлаштуванню. Нескінченні телефонні дзвінки, резюме, співбесіди. І результат той самий : « Ми вам зателефонуємо».  Дякую, звісно! Але… що ж таке??? Можливо як каже мій чоловік, така полоса чорна і  просто потрібно зачекати. Можливо… Хм… Але як тут не почнеш вірити в «сглаз», чорних кішок і т.д і т.п.. Як каже одна моя знайома в усіх випадках : «ПОРОБКИ!» Звісно, як людина розважлива розумієш що це просто смішно, але…. Мабуть треба трохи відпустити ситуацію. Що я тільки не робила (ну не можу я сидіти без діла). Вив’язала плед гачком (хоча уроки праці в школі не любила і гачок до того в руках не тримала),передивилася «тридцять вісім тисяч» різнопланових фільмів та серіалів, ну і звісно щоденне прибирання та приготування смаколиків, потім почала вишивати бісером (ікони, картини). Це виявляється так гарно і захопливо! Хочеться ще вишити сорочку нитками, хоча це певно складніше. Величезне ДЯКУЮ! тим хлопцям , які придумали ютуб, там стільки корисних відео уроків!  Було б бажання та час, а його в мене нині вдосталь. Може навчитись шпаклювати стіни і йти робити ремонти. Шуткую, звісно. Хоча… хто зна…

   А взагалі , якби я мала достатньо грошей, можна було б подорожувати різними країнами. Це так цікаво та захопливо. Величезні  міста-мільйонники та маленькі поселення (комуни). І кожне місце  має свою історію, традиції та навіть душу. Знаходячись там хоча б декілька днів, спілкуючись з місцевими жителями– проносиш ці відчуття крізь себе і вже наче й живеш тут усе життя. Заворожує! В деякі місця хочеться повертатись знов і знов. Хоч на один деньочок ще відчути той спокій маленького поселення, чи велич та міць великого (наприклад Німецького) міста.

   Та повертаючись до наших реалій розумієш – шукай, Оля, роботу!))) Що-що, а мріяти я полюбляю! Скоро повернуться домашні і потрібно накормити їх смачною вечерею.