Розділ 6

- Ми не встигнемо усе прочитати, - констатую я.

Я закриваю зошит. Чухаю очі. Зараз десята вечора, тож майже порожня бібліотека скоро зачиниться. За довгим столом сидить ще троє учнів. Товстий хлопець ближче до комп’ютерів і спиною до нас. Три височенні стопки книг не в змозі загородити його від мого погляду. Дві дівчини навпроти нашої штучно освітленої ніші, щось мовчки переписують з одного зошита. Мабуть намагаються, щось наздогнати, забувши істину життя, яка говорить про те, що перед смертю не надихатися. Ну, і ще один студент блимає поміж книжкових полиць, що стоять боком до нашої ніші з іншого боку від довжелезного столу. Він трохи схожий на ліхтар який схилив голову вглядаючись у автомагістраль. Хлопець більше схожий на того, хто страждає від нудьги, а ніж на заклопотаного.

- Потрібно віднайти ім’я вампірши, - каже Ньют, точно щось знаючи, але нічого не пояснюючи.

Пів години назад хтось постукав мені у двері.

- Ми збираємося читати підслуховувача, - каже Ада з самісінького порогу.

Я залишаю її у дверях. Сама ж повертаюсь до своєї тумби, що стоїть біля мого ліжка, відкриваю її і дістаю з відти зошита з майже чорною обкладинкою. Дуже темно сірою. І повертаюсь до подруги з якою я не розмовляю з того часу, як ми обидві вийшли з кабінету запонки. Я ображена.

- Ого! Напруга, - каже Поллі відволікшись від читання у горизонтальному положенні, нарвавшись на мій колючий погляд. Поллі у курсі справ. Знає, що я побувала у кабінеті Мілани Маккензі.

Я протягаю зошита Ньюту. Він бере зошит. Відкриває його. Обличчя хлопця змінюється, стає здивованим, вимальовується крива усмішка.

- Я буду читати! – заявив Танем, перехвативши зошита з рук Ньюта і кинувши у нього погляд. Ньют лише посміхнувся у відповідь, перед тим як ми почули ниття Танема.

- Що це, лісна білка, за гліна!? – лається Танем у голос.

- Я читати то не буду, у мене болять очі, - ставлю я усіх перед фактом.

- Ада, ти начаклувала, ти і читай!

- Да щас! – каже вона і схрещує руки під грудьми. – І взагалі, я думала, ти мужчина!

- Так і є! – запевняєм Танем заправляючи пасмо волосся за вухо.

- Ну мужчини дотримуються своїх слів.

- Блін з вами тоненький! Ладно!

 «наша дитина зникла а ви нічого не робите я не мушу нічого робити бо якщо ви добре пам ятаєте контракт на вступ який ви підписали разом зі своєю дитиною то знаєте що зникнення дитини вважається лише те яке відображається в нашій охоронній системі якщо чого під час умовного зникнення вашої дитини не відбулося так і є але ми знаємо що окрім нашої забіни як ви кажете умовно зник ще один студент вам не здаються дивними ці зникнення по перше часто протестують у такому разі шановна психолог повинна була би знати про їх внутрішні хвилювання чи проблеми психолог не може ділитися з нами подібною інформацією більше того я не можу оголосити про імовірні викрадення студентам що навчаються це може погіршити ситуацію якщо ж все таки імовірні викрадення неімовірні однак з цим потрібно щось робити якщо ви не дозволяєте приватному детективу опитати підлітків дозвольте йому хоча б обшукати її кімнату бо якщо ви нам не підете на зустріч ми разом з батьками іншої зниклої дити заявимо про зникнення наших дітей публічно не думаю що магічна спільнота залишиться осторонь добре але лише за моєї присутності»

- Досить, а то голова розболілася, – зупиняю я Танема. – Очевидно, що Забіна зникла, а ще очевидно, що на новорічну вечірку ми з Адою не йдемо.

Ада підіймається, обдаровує мене поглядом і йде до виходу з бібліотеки.

- Вона не винна, що тебе теж відправили до запонки! – гиркає на мене Ньют і поспішає за Адою. Танем знизує плечами.

 *******

З Адою ми почали розмовляти, дня через два, зробивши вигляд, наче нічого не трапилось.

- Я піду чогось солоденького візьму, - кажу я їй за сніданком, - тобі чогось узяти?

- Щось шоколадне, будь ласка, - каже подруга.

- І мені візьми, - просить Танем.

- Сам візьмеш, - відповідаю я йому і помічаю посмішку на круглому Адиному обличчі.

Марк швидко знайшов потрібну книгу. Я знову вирішую не заглиблюватись у плани моєї подруги. Бо закономірність, яку я помічаю, сильно мене лякає. Ні, я не буду частиною її плану, у всякому випадку свідомо. Публічний поцілунок вирвам мене з капкану само-копання і прийняття рішень прямо по серед людного коридору наповненого грудневим обіднім світлом.

- Не йдіть шукати їх самостійно! – наголошує Марк, а я киваю у відповідь. – Як щось дізнаєтесь дай мені знати! Обов’язково! – суворо говорить він, дістає з рюкзака книгу і простягає мені. Я беру книгу у руку, але він не відпускає. Теж тримає її. – Візьміть мене з собою! – каже він, нахиляється і притискається своїми гарячими губами до моїх.

Стук – стук, стук – стук… Чую я звук, що доноситься з глибин мене. Стук. Він від строюється. Посміхається. І тікає на заняття. Я ж залишаюся стояти посеред людного коридору. Я відчуваю себе статуєю на яку усі витріщаються. Досить відомим музейним експонатом, мушу зізнатись.