Розділ 9

Я прозора. Я існую? Існую. Я точно існую у всесвіті. Що таке всесвіт? Ниє спина. О! У мене є спина, руки, ноги та голова. Фізичне тіло. У голові є мозок – ним я думаю. Ще є очі, щоб споглядати. Що споглядати!? Довкола ж темно. Воняє. Що у темноті може воняти? Що може смердіти у місці в котрому є лише я!? Невже я воняю!? Блііін, чому так сильно болить спина!? Холодно у спину та ноги, голодно у живіт. Їжа – овочі та фрукти, м'ясо, м'ясо птиці та риби, фаст-фуд, морозиво, ванільне. Морозива не можна, бо то рідкі калорії, а вони у свою чергу – зайва вага, а я ж не любою бігати. Скільки мені років!? Я точно старша за Аду. Як я можу бути старшою за подругу, якщо ми з нею однолітки, а у неї день народження раніше!? Чому я вважаю, що я старша за неї!? Хаспоріум. Хаспоріум. Хаспоріум. Що таке Хаспоріум!? Чому я нічого не пам’ятаю? Де я?

Час зупинився наче, годинникова стрілка - більше не рухається. Я відчуваю, як на мене насувається темшнь. Я відчуваю рот і зуби на язику. Вони впилися в нього боляче. Повітря виходить з легень поки я намагаюсь подати знак комусь, видавити разом з повітрям короткий писк. Вийшло?! Очі важкі і замкнені. Вони не слухаються мене, не випускають мене із темені, а вона ж насуває. Затягує.

Хто я? І де я? Чому темно!? Я не прозора я існую. Я навчаюся у Хаспоріумі. Ада найліпша подруга. Що було останнім. І чому я не можу відкрити очі!? Чергування у коридорі підчас зимових танців? Ні. Автобус! Помаранчевий автобус. А куди ми їхали?

Спина болить і шия. Очі важкі. Язик для рота завеликий, а зуби гості дуже боляче у нього впиваються. Чую голос. Він деформований, розтягнутий і неначе лунає з іншого виміру.

-Тиви-риви-сиви єе… - хотось каже.

Я напружую легені, м’язи щок та губ. Відчуваю губами власний прохолодний подих. Мій голос долітає до мене наче з денця колодязя.

- Кхе-кхе. Щось їй зовсім поганенько, - каже зовсім мені не знайомий голос. Я вгадую у ньому чоловічий. – Кхе-кхе-кхе.

Біль у шиї починає загравати яскравішими фарбами. Я відчуваю власне слабке тіло. Підіймаю голову і намагаюся перенести вагу на руку, лікоть якої боляче впирається у щось дуже тверде. «Ще б очі відкрити!»

- На, - каже хтось поруч зі мною. Голос знайомий і точно не Ади, але вгадати чий не можу.

Я відчуваю, як хтось підсунув до моїх губ холодний, напевно, скляний стакан. Вода. Вона прохолодна і приємно волога. Вона змочує моє пересохле горло. Роблю іще один ковток.

- Не можу відкрити очі, - нарешті кажу я.

- Що ти пам’ятаєш? – запитує Ада. «Фух!» - думаю – «Я тут не одна!»

- Помаранчевий автобус, - спокійно відповідаю і роблю ще один ковток води. На більш емоційну відповідь просто не маю сили.

- Нас з тобою, подруго, викрали, -каже Ада, - і я думаю, що це не випадковість.

- Цей факт не має ніякого значення! – обурюється дівчина, і поки вона обурюється, я зводжу факти в єдине. Напоїти мене намагається саме Забіна. «Це її голос, точно її! Я просто його забула!»

- Кхе-кхе-кхе-кхе-кхе.

- Ден, це ти? – запитую я.

Якесь шарудіння. «Мабуть Забіна пішла йому допомогти!»

- Так, - відповідає дівчина, - він захворів і третій день з температурою.

- А ми з Адою, як давно тут?

- Мабуть годин двадцять.. Ну, я так думаю. А ти точно нічого більше не пам’ятаєш?

- Авто-заправку!? – відповідаю я запитанням.

- Ну взагалі то ти прокидалася і задавала такі ж запитання, ну і в туалет тебе водили.

- Дивно, бо цього я точно не пам’ятаю! – запевняю я подругу. – Ну з нами усе зрозуміло, а ви як сюди потрапили?

- Я, кхе-кхе, замовив випивку до святкування дня народження, кхе-кхе.

- Я людську кров. – відповідає Забіна.

- Я так і знала! – самовдоволено бубнить Ада.

- Купи собі медальку! Нам не дозволяють пити людську до вампірського повноліття, - продовжує пояснювати мені дівчина.

- Це як?

- Якщо детально пояснювати, то це таке собі ментальне повноліття. Через два роки після того, як я стала вампіром я пройду тест. Якщо пройду то зможу пити людську кров, ну а як ні – то ні.

- І як давно ти вампір!? – запитую.

- Майже рік, у березні святкуватиму! – гордо відповідає дівчина.

Я не очікувала, що ця тема мене зацікавить, але зацікавила.

- Кхе-кхе-кхе.

Хоча не лише це мне цікавило.

- Ада, де наші речі? - запитую я.

- Тут.

- Добре. А ти бачила маленький синій блокнот?

- Ні. Мені довелося перерити всю сумку, щоб знайти бодай щось, що могло б допомогти звідси втекти, але знайшла лише тік-так. Хочеш?

- Я хочу! – каже хлопець.

- Дай його Дену, - кажу я, - можливо він трохи менше кашлятиме.

- Тут жахливо годують. Одна вівсянка, – жаліється хлопець.

- А ще додають туди якесь зілля, що б ми не могли чаклувати, - жаліється подруга. - З іншого боку дверей постійно тліють трави, які роблять те ж саме, уявляєш!