Хазяїн

Хазяїн

Редактор: Charmy

 

Сонце потайки підглядало за селом, визираючи із-за темного простирадла полів, що ще сопіли, солодко дрімаючи. Кудлаті промінці ліниво потягувалися, сонливо обмацуючи скуйовджену покрівлю неба. Земля прокидалася, солодко позіхаючи легеньким туманцем. Світало!

На околиці села стояла невелика хатинка. Дерев’яні двері заскрипіли, відчинились і в середину кинулося прохолодне повітря. Вийшов дід Лаврін. Він, скиглячи від натиску нахабної старості, ліниво почовгав на подвір’я, все прицмокуючи язиком, ніби досі куштував солодкий нектар минулої ночі. Почісуючи бік великою, як у ведмедя, ручищею, попрямував до тину. Оченята, визиркуючи з вузеньких щілинок підпухлих після сну повік, хитренько посміхалися від лоскоту перших промінчиків. Гарно. А головне — тихо. Постоявши босоніж на росистій траві, Лаврін повагом направився робити вранішній обхід двору. Заглянув у кругле вікно сараю і розтягнув усмішку, побачивши, як мале козеня гарцює навколо матері-кози. Далі дід почимчикував до загорожі, де його тут же зустріло ґелґотання гусей. Лаврін щось гомонів до них, а вони радісно лопотіли крилами, ніби вітаючи його. Дідусь відчував, як всередині розповзається хвиля тепла від того, що він їм потрібен і вони он як радіють йому. Навіть кроленята і ті затріпотіли вушками, побачивши господаря. Всі були раді сивобородому дідку.

Задоволений вранішнім обходом, Лаврін пройшовся ще й по городі. Позаглядав під кущі картоплі, розповів щось пишній капусті, зробив зауваження огіркам, через бадилля яких зашпортався і ледь не впав.

Ще раз окинувши все веселим поглядом, Лаврін нарешті попрямував до криниці, що вросла глибоко в землю. Неподалік красувалася, мов красна дівиця, розцяцькована намистом калина. Відерце, щось бурмочучи, покотилося вниз по горлянці водяної скарбниці. Воно то й діло лаялося, зіштовхуючись зі стінкою. Розбудили. І ось «хлюп… буль… буль… буль…» захлеснулося воно і затремтіло від крижаного холоду. Дід Лаврін заглянув вниз, наче вітаючись із скуйовдженим, полохливим своїм відображенням. Щось буркнувши під носа, легенько смикнув ланцюг. Тугенький, треба вже тягти. Хлюп — і повне живої прохолоди відро почало підйом, шепочучи: «Швидше, швидше, холодно». Лаврін вилив сріблясту воду під кущ калини і став спостерігати, як вона швидко зникає в землі.

— Пий, гарнюня, пий, — задоволено бубнів дід.

Процедура повторилась і він знову набрав відро води. Але уже для іншої цілі.

Гарячий, золотистий коржик майже виповз із-за горизонту. Горобці, заплітаючи веселі візерунки співу, гарцювали на тинові, гріючись після прохолодної ночі. Це були вранішні глядачі. Вони щоранку збиралися подивитись, як дід Лаврін проходить водні процедури. Насмішкувате відерце нахабно спостерігало, як дід в одних полотняних штанах, закочених трохи вище покручених колін, повагом, тягнучи час, йшов до криниці. Сива борода дрібненько тремтіла. Здавалося, ще трохи — і з неї посипле лапатий сніг на бліді, криві, як дві гілляки, ноги. Щоб згаяти ще якось час, Лаврін почав потягуватися вгору, тріскаючи кістками, як очеретяне опудало. Потім пішло традиційне розмахування руками і ухкання, та таке голосне, що гуси та індики в загорожі своїм ґелґотанням зчинили ґвалт усіх сусідських собак. Під такий супровід дід нарешті вмочив руки у відро і почав хлюпати на себе дрібненькі сріблясті голочки. Ті з дзвоном, весело виблискуючи, впивалися в тіло холодненькими носиками. Лаврін розчервонівся, витріщив очі, дивлячись кудись в степ, зачекав мить і як шубовсне на голову. Ото саме цікаве. Червона, як помідор, пика гучно випустила з величезної на ту мить пащеки пару, переляк і якесь незрозуміле гуготіння. «У-га-га-а-а, а-а-а, а-га-га! Ух ти ж, га!» — харчав дід, біжучи в дім, перекинувши по дорозі собачу миску, що поторохтіла кудись в кущі, здіймаючи ще більший галас в загоні з гусьми та індиками.

Знову тихо.

Декілька хвилин підтюпцем промайнули, як це буває вранішньої години, і зникли. На порозі «побєдоносно» з’явився розчервонілий Лаврін. «Ги-ги! Мда-а-а!» — задоволений вранішнім подвигом, бурмотів він, посміхаючись і човгаючи в курятник. Там його вже чекали.

— Час худобинку випускати на світ Божий. Цюп-цюп-цюп, маленькі опесточки, — гомонів дід до жовторотиків-курчаток, що висипалися за квочкою і покотилися по зеленій травичці, як блукаюча кульбабка. — Он ди, які коцюпердики! — гигикнув Лаврін, і тепленька хвиля радості легенько ляснула його в груди.

Хазяїн.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше