Глава 2 (1)

– Що це тут? Дрібна шавка лапку прищемила? Тоді позбавимо її від страждань! – один із новоприбулих (його імені Міра не запам'ятала, але про себе називала Щур за попелясто-сіре волосся та червоніючі вуха) теж наставив гансер на вовченя.

– Не смійте! – дівчина забула про обережність і загородила звірятко.

– Куди лізеш, злиднє?! – обурився стрілець, який ледве встиг відвести зброю. Постріл збив з найближчого дерева гілки.

Але Міра твердо стояла на своєму. Вона вірила у захисний купол і не зрушила ні на крок.

– Ви що всі, змовилися? Навіщо вбивати беззахисну тварину? – її голос дзвенів від гніву. Аристократи вони там чи ні (у вищого стану в честі було полювання заради задоволення, а не заради того, щоб прогодувати себе), зараз не важливо. Важливо лише те, що нормальними людьми вони не є. Цим екземплярам, схоже, поняття милосердя взагалі чуже. Тож опускати перед ними голову і мовчати вона не стане!

У цю мить Мірана зраділа, що є єдиним магом серед пасажирів, і якщо чоловіки наполягатимуть, їй є чим відповісти.

Однак наступна фраза поставила її в глухий кут.

– А їсти ти що збираєшся? – відповів той, який тримав ліхтар. – Вовк, звичайно, не ведмідь і не заєць, але голод угамувати можна.

Цей мужлан теж займав «місця для слуг» і явно не був перебірливим у їжі.

– Ви серйозно? – отетеріла вона. – Це ж дитина!

– Та яка дитина?! – відповів Гамлоу. – Вгамуйся вже! Ти не забула, з ким розмовляєш? Подібні тобі повинні тихенько сидіти осторонь і не миготити. А що, панове, – звернувся він до чоловіків, – чи зможу я прикінчити його з одного пострілу?

– Якщо, наприклад, потрапиш в око, то так. Але тепер його черга, – сказав Щур і кивнув на мужлана.

Той теж підняв гансер і, не роздумуючи, вистрілив, збивши листя з найближчого до Міри куща.

– Я дав останнє попередження! – пробасив він. – Іди, дівко. По-доброму прошу.

– Та й я сюсюкати не стану, якщо знову полізеш, – не залишився у боргу Щур. – Тепер це наша чоловіча розмова, тож повертайся до диліжансу та заспокой жінок. Вони, мабуть, налякалися до смерті.