Глава 5 (1) від 26.08

Мірана намагалася виглядати незворушною, але її мучили хвилювання і занепокоєння. Хазяїн Вовчої пустки… Це, по суті, голова роду та власник навколишніх земель. Відчуття від його присутності були знайомими... Під час зустрічі з тим страшним чорним вовком вона відчувала схожий трепет, який виник в ній і тепер, коли почула голос Рікдара (чи Міра просто на всіх сильних самців так реагує?!). І якщо вона все правильно зрозуміла, хижак зі смарагдовими очима, від погляду якого підгинаються коліна, і є їхній ватажок. У ньому було стільки сили і могутності... Тільки такий зміг би підкорити когось на зразок Балагура чи Похмурого і при цьому явно не підкорявся нікому, тільки собі самому. До того ж не можуть два ватажки перебувати на одній території, а чорний поводився надто по-господарськи і не був схожим на того, хто випадково сюди забрів. І цей його напіврик-напіввий, що розійшовся околицями… Він покликав своїх людей… ем, свою зграю.

Мірі одночасно й хотілося, і не хотілося переконатися у своїх здогадах і дізнатися, як же виглядає їх ватажок у людському обличчі і чи зустрінеться вона знову із сяючим поглядом гіпнотизуючих смарагдових очей, проте Рікдар чомусь не поспішав з’являтися перед нею власною персоною. Вона ясно відчувала, що він десь попереду, у сивих клаптях туману, вміло веде за собою їхній загін. Надто вже впевнено вибирали дорогу попелястий із шатеном, ніби по торованій колії йшли. Та й магічні вогники допомагали орієнтуватися. Але тут справа не в тому, що це їхня земля і вони знають тут кожен куточок, а в тому, що їх вів ватажок.

Переветні регулярно принюхувалися і повертали то в один бік, то в інший. Часом вона чула голос Рікдара: він віддавав якісь команди своєю мовою, і то один, то інший «вовк» відокремлювався від групи, а потім повертався із капканами, схожими на ті, в які потрапило вовченя.

– Хтось вдерся на наші землі та наставив пасток, – пояснив Балагур. – І вже не вперше. Вони з магічною складовою: силу висмоктують.

Він ішов трохи попереду і навіщось притримував коня за хомут. Чи то побоювався, що Міра щось намагічить і спробує на ньому втекти, чи навпаки: страхував її, якщо гнідий стане дибки. Хоча Мірана, зрозуміло, не збиралася тікати на коні, впряженому в диліжанс, і кидати напризволяще всіх його пасажирів.

Вона придушила дурне питання «І хто ж це міг бути?!» і натомість поставила більш резонне:

– І як давно це відбувається?

– А от як почала коїтися якась тарабарщина на плато, через яку магія погано працює, так і повадилися.

– Досить теревені розводити! – процідив Похмурий, який теж ішов трохи попереду, тільки з іншого боку.

Міра пораділа, що від цього суб'єкта її відокремлює сусідній кінь. Адже попелястого цілком можна було б прозвати Красунчиком, якби він не був таким похмурим. А так… тільки Похмурий чи Злюка. Або Нестерпний.

«Гаразд, нехай залишається Похмурим», – вирішила вона.