Глава 5 (3) від 26.08

Більше Міра вирішила не дратувати його розпитуваннями про плани ватажка і знову перевела розмову на свавілля, що коїться у Вовчій пустці.

– А туман... Тут завжди так? Чи це справа ваших рук?

– Наших рук? – здивувався Балагур. – І навіщо ж нам щось подібне?

– Ну, може, необережних подорожніх заплутувати… – припустила вона. – Або цим вашим невідомим ворогам заважати гидоти влаштовувати…

Шатен обернувся до Міри і окинув її уважним поглядом:

– А ти… відчуваєш у тумані щось незвичне?

«Чого це він?»

Міра перейшла на магічний зір. Потім посилила концентрацію і справді побачила, що туман видає слабке магічне світіння.

– Він створений за допомогою магії… – видихнула вона.

– Розумниця, – всміхнувся співрозмовник і звернувся до Похмурого: – Я ж казав, що столична магічка може допомогти.

Той знову лише хмикнув, але не удостоїв приятеля відповіддю. Ну і нестерпний же тип!

– Сильна магія. Створити подібне на такій великій території… – Мірана знову ввімкнула магічний зір і насторожено оглянула білий серпанок.

– Ми вже навчилися в ньому орієнтуватися, але все одно приємного мало, – похитав головою шатен. – Спочатку з'явився туман, потім почали шукати пастки.

Здається, ситуація потихеньку прояснюється.

– А через туман набагато складніше відстежити, хто ставить, капкани, так? – запитала Міра, хоча була майже впевнена, що вгадала.

– Саме так, – кивнув він. – Якби Дайл побув ще якийсь час у пастці, він би зараз корчився в передсмертних конвульсіях. Вони тягнуть не лише магічну силу, а й життя, і, звичайно, завдають травм.

– У вас достатньо цілителів? – не стримавшись, стурбовано запитала вона.

І відразу подумки себе обсмикнула. Ну от чому вона така жаліслива, га? По суті, вони загарбники, вороги, які незрозуміло куди і навіщо їх тягнуть (може, планують використовувати як вечерю), а Міра тут переймається за їхню долю. Однак... вона не була б собою, якби байдуже поставилася до того, що почула.

– Спеціальних магів-цілителів у нас немає, але ми самі здатні вилікувати рани як собі самим, так і одне одному, – відповів Балагур.– Якщо не надто пізно…

– У разі чого… я теж зможу допомогти… – знову не втрималася вона.

«Аби ви мною повечеряти не вирішили…»

– Ти і так сьогодні допомогла нашому цуценяті, але… дякую.

Його слова звучать щиро. Тож, може, люди в диліжансі сьогодні таки не стануть вовчим кормом.