Глава 6 (1) від 26.08

– А чому вовченя без нагляду дорослих лісом ходило? Загубилося? Чи само втекло? – в черговий раз поцікавилася Мірана, і по напруженому сопінню попелястого зрозуміла, що її питанням тут зовсім не раді. І, напевно, вони все ж таки звучать дещо нетактовно, ніби вона влазить у особисті справи зграї.

«Так, Міро, годі! Замовкни сама, поки тебе не заткнули!»

Проте шатен, здавалося, зовсім не вважав її розмови нетактовними.

– Цей маленький проноза таємно за нами побіг, коли ми на обхід пішли, а потім у тумані заблукав. От у пастку і потрапив, – несхвально сказав він. – Йому батько сьогодні ще шию намилить за самоуправство, щоб наступного разу не тинявся де не треба.

– Суворі у вас тут закони... – сказала вона. – Шкода малюка.

– Суворі?! Це основа основ! – втрутився у розмову Похмурий. – Якби здерта шкура Дайла висіла сьогодні на чиїйсь стіні, тоді справді було б шкода!

«І не посперечаєшся...» – Мірана прикусила язика і припинила закидати «вовків» питаннями.

Якийсь час вони їхали мовчки (інші члени зграї чомусь теж не заводили розмов), повертаючи то туди, то сюди. Попереду чулися лише команди Рікдара, та все нові й нові капкани з'являлися в руках у перевертнів.

– Маячок – це не все, – раптом заявив шатен. – Є в тобі щось іще, але так відразу визначити не виходить. Може, ватажку вдасться… – задумливо промовив він.

І Міра захвилювалася ще сильніше. Виходить, крім маячка їй підсунули ще якусь капость?

І знову мова зайшла про господаря Вовчої пустки. У голосі Балагура, коли він говорив про ватажка, було стільки поваги. Не страху чи вимушеного підпорядкування, саме добровільного покори. Схоже, зграя за свого голову стоїть горою, а це означає, що він гідний ватажок.

З карети почувся плач дитини. Міра досить різко обернулася, через що кінь під нею занервував. Те, що Балагур заспокоїть тварину, вона цілком очікувала, адже він ішов поряд. Однак те, що якимось невловимим рухом Похмурий опиниться настільки близько і притримає гнідуого з іншого боку, для Мірани стало несподіванкою.

– Не сіпайся! – гаркнув він.

– Я просто… – почала була Міра.

– Спробуєш втекти – і хтось із них помре! – зловісно повідомив попелястий. І вірилося кожному його слову.

– Будь обачнішою… – порадив Балагур, не підтверджуючи, але й не спростовуючи погроз одноплемінника.

«А от і зворотний бік їхнього спокою та дружелюбності…» – невесело подумала вона.

Плач малюка поступово перейшов в окремі схлипування, а потім зовсім замовк. Мабуть, його мати вчасно зрозуміла, що тимчасових загарбників краще не дратувати.

Міра напружено розмірковувала над ситуацією, що склалася. Рано вона розслабилася, сподіваючись на розсудливість господарів тутешніх земель. Зараз їй нема чого їм протиставити, але в неї була надія, що так буде не завжди. Якщо дорогою не буде можливості втекти, Мірані потрібно буде спокійно вислухати те, що хоче повідомити ватажок, і тоді вже приймати рішення, що робити далі.