Глава 17 (3) від 20.09

Перед вечерею ще залишилося трохи вільного часу, і Рікдар запропонував прогулятися садом. Там Мірана ще не була, тож із радістю погодилася.

Акуратні доріжки з плоского сірого каменю петляли повз вельми скромні клумби, акуратно підстрижені чагарники й рідкісні фруктові дерева, нагадуючи, що пустка недарма названа пусткою. Побачити б цей сад у всій красі! Але всупереч несприятливим умовам, у всьому відчувалася доглянутість, вкотре підтверджуючи, що краса природи в поєднанні з турботливою рукою здатна створити воістину чудові речі. Квіти пахли, птахи співали, а настрій повз все вище та вище. Сонце хилилося до обрію, обіцяючи теплий вечір.

Присівши на одну з дерев'яних лав, Рік і Міра деякий час просто мовчали. Невідомо, про що думав він, але вона прокручувала в голові розмову з його матір'ю. На думку прийшли «пухнасті грудочки».

– Слухай… – почала вона. – Я от все думаю… Ви ж наполовину люди, наполовину вовки, так? А в якому вигляді ви народжуєтеся? Наскільки я знаю, у всіх перевертнів це по-різному: хтось з'являється в людській подобі, хтось у другій іпостасі. У книгах таких подробиць не зустрічала, тож вирішила запитати.

Ватажок глянув на неї спантеличено:

– Не знаю, чому ти раптом про це заговорила, але відповім. Ми народжуємось як люди. Той самий термін, той самий спосіб. В основному по одному, максимум по двоє, але це велика рідкість. А у вовків зазвичай з'являється від чотирьох до шести-семи вовченят. Саме тому нас, перевертнів-вовків, не так багато, як могло би бути.

– Он як… – від збентеження хотілося провалитися на місці, але коли вже почала допит, відступати пізно. – А коли малюки починають обертатися на вовченят?

– Здатність до обороту проявляється приблизно до року, але дуже нестабільна, – продовжив він. – У середньому до трьох-чотирьох років діти вже можуть звертатися за своїм бажанням, а як слід контролюють звірину сутність вже до шести-семи. Дайл знаходиться саме на цьому етапі.

– А це не боляче? Ну, ваш оборот.

– Зовсім ні.

– Покажеш мені, як ти це робиш? – вирвалось у неї, але Мірана раптом відчула, ніби попросила його про щось непристойне. Наче збиралася підглядати за надто інтимним процесом. – Пробач, дарма я. Не треба, – спробувала загладити незручність вона.

– Я покажу, – спокійно сказав він. – Тільки не бійся, гаразд? Я повністю себе контролюю, і навіть у вовчому образі свідомість залишається моєю, звірина сутність ніколи не бере гору. І не верещи, будь ласка, а то решта хлопців прибіжить, – додав глузливо.

«І не збиралася!» – хотіла заперечити вона, але не встигла, тому що Рік раптом почав плавно перетікати у звірину форму.

Міра й оком моргнути не встигла, як перед нею сидів величезний чорний вовк. Такий знайомий, лякаючий, але водночас чарівний. А вже коли він заговорив... Так, вона справді мало не скрикнула.