2. Зображення в дзеркалі

Валя

— Ти як? — стурбовано запитав у неї Богдан, коли вона вийшла з кімнати для персоналу.

— Втомилась, — прикрила очі, щоб не заплакати.

— Я хотів приїхати, але…

— Я розумію, — Валя обійняла хлопця, щоб він не побачив сліз, які зрадницьки вирвались назовні. — Через три дні суд.

Богдан пригорнув її та погладив по спині, утішаючи. Цей хлопець не просто офіціант та підлеглий,  він — товариш і друг. Бодя завжди підтримував дівчину, коли їй було важко, захищав та допомагав у всьому. Дружба, що зав’язалась між ними пів року назад, з перших днів роботи Богдана в «Інкоф», настільки сильна, що вони навіть у думках не хотіли її руйнувати коханням чи інтимом.

— Тобі потрібно відпочити, розвіятись. Візьми відпустку, — не перестаючи гладити подругу, промовив офіціант.

— Ні, — замотала головою Валя, відсторонившись та витираючи сльози. — Тільки робота не дає мені розклеїтись.

— Тобі, приведи себе в порядок, —  хлопець взяв її за плечі та розвернув обличчям до дзеркала, —   і марш до VIP-кабінки, тебе там незадоволений клієнт чекає.

З дзеркала на неї дивилось гарне, але змучене обличчя: пишні вуста, кутики яких від скорботи опустились донизу; зелені очі, що сьогодні виглядали болотяними від сліз; чорне скуйовджене від шарфика волосся. Не даремно Бодя скомандував причепуритись — самій важко на себе дивитись. Воно й зрозуміло, події, що відбулись і, що ще мають відбутись, дуже давили на дівчину. Залишившись одна у цьому великому світі, втратила всю надію на краще майбутнє. Валя притислась чолом до дзеркала, намагаючись втихомирити бурхливі почуття. Холод скляної поверхні трішки вгамовував, коли дівчина відчула слабку вібрацію, що йшла від люстерка. Відсахнувшись, вона побачила, що дзеркалом йдуть брижі, як по воді від кинутого каменю. Кілька секунд, і в дзеркалі з’явилась дівчина-красуня з яскравими зеленими очима, сніжно-білим волоссям та ледь помітними веснянками. Це обличчя здавалось таким рідним, але водночас чужим. Зображення дзеркально повторювало кожен Валін рух, цим самим лякаючи та заспокоюючи дівчину.

— Ти що робиш? — голос біля самого вуха змусив Валю від несподіванки зойкнути та зажмуритись.

— Я… — дівчина розгублено глянула у дзеркало, де побачила тільки своє обличчя. — Нічого.

— Тоді поспіши, чи ти хочеш розгнівити й так роздратованого клієнта? — Простягнув Богдан їй косметичку.

Косметика трішки підправила зовнішній вигляд дівчини, але не могла повністю приховати слідів втоми та сліз. Можливо, інша уже б скиглила, стосовно проблем на роботі у такий нелегкий час, але не Валя. Такі ситуації загартовували її характер, та дозволяли відірватися від насущних проблем. Робота — її антидепресант.

— Доброї ночі. Мене звати Валя. Я адміністратор «Інкоф». Чим можу допомогти? — ввійшовши в кабінку, промовила стандартні фрази, що неодноразово використовувала у спілкуванні з прискіпливими клієнтами. Маска байдужості та спокою, що дівчина натягла на обличчя, враз змінилась здивуванням. За столиком, оформленим  на двох осіб сидів  Рон, він усміхався загадковою, навіть якоюсь мірою, магнетичною усмішкою.

— Я не міг піти, не віддячивши. — Піднявся з-за столу, запрошуючи Валю приєднатись.

— Я… Не… — розгубилась дівчина.

— Тобі потрібно відпочити, та повечеряти, — прошепотів офіціант, що приніс на таці їжу. — А за кав’ярнею я пригляну.

Рон підійшов майже впритул, взяв дівчину за руку та повів до столу. Збентежена такою нахабністю, Валя навіть не могла нічого заперечити. Бодя хитро підморгнув своїй начальниці та покинув кімнату.

Дівчина дивилась на нього, не мигаючи. Уся її впевненість кудись поділась. Все, що вона могла — це роздивлятись його обличчя. Тонкі губи, прямий ніс та великі очі. Як вона помилялась, його очі не були голубими, вони — темно-сірі, майже чорні.

— Валю, я не мав наміру заважати Вашій роботі, — першим почав чоловік. — Проте, я дуже хотів віддячити за мій порятунок та познайомитись з Вами.

Відійшовши від стресу, Валя взяла себе в руки та знову приміряла маску спокою та байдужості.

— Мені все одно потрібно було їхати, тому не бачу в цьому нічого героїчного.

— Ну, не скажіть. Хто знає, щоб було зі мною уночі, в невідомій місцевості, та ще й на кладовищі, — він усміхнувся.

— Не смішно, — пробурчала Валя, відчуваючи, як холодом пройняло спину.

— Вибачте, за невдалий жарт. Це щось стосовно тієї могили, над якою Ви стояли? — Рон уже не усміхався, а пильно вдивлявся в обличчя компаньйонки.

— Це Вас не стосується, — гаркнула, та піднялась з-за столу.

— Вибачте мені! — Рональд схопив дівчину за руку. — Прошу, залишіться.

Валя мовчки кивнула. Вона не хотіла розмовляти про це будь з ким, а тим паче зі сторонньою людиною. Проте, щось у ньому було таке, що змусило дівчину залишитись.

— Дякую, — видихнув чоловік. — Чи можемо перейти на «Ти»?

—  Добре.

Потроху вони знайшли потрібне річище, і їхня розмова потекла вільно та невимушено. Вони розмовляли про все — і нічого конкретного. Співрозмовники замовчували про своє життя та своє минуле (ще занадто рано, щоб розкриватись).

Дякую, що ви зі мною.

Чи є здогадки, хто ця дівчина у дзеркалі?

Люблю та обіймаю.