Хибні мрії

37

Це останнє. Останнє тренування тут. Ігор окинув зал поглядом, відчуваючи легкий смуток. Тут було круто. Михайло Андрійович багато йому дав. Ця зала і це місце – особливі. Тут було дуже багато всього. І гарного, і поганого. Радість, наснага, спокій, впевненість, надія. Злість, лють, ненависть.

Такі різні почуття. Але ж такі живі. Справжні.

У цьому місці за цей рік він відчув більше емоцій, ніж за все своє минуле життя. А тепер він іде.

Він поставив на кін все. Якщо він переможе, він залишиться у столиці та займеться професійним боксом. Якщо програє… Напевно, повернеться до селища, доживатиме своє нікчемне життя, заливаючи поразку спиртним. Так само, як колись його батько. У нього немає варіанта – програти. Про це навіть подумати страшно.

Повернутись сюди програвшим буде неправильно. Він не зможе. Та й Михайло Андрійович його, мабуть, не прийме. Ігор по-своєму зрадив його. Зрадив його очікування.

Йому було так боляче, по-справжньому боляче дивитися як радість від перемоги, та натхнення замінюють розчарування, образа та злість на обличчі тренера – людини, яка стала для Ігоря майже рідною. Людини, яка, можливо, дала Ігорю більше підтримки та віри, ніж власний батько.

Михайло Андрійович не вірив, не розумів. Відмовляв, переконував, що це найдурніше і безрозсудне рішення – брати участь у такому турнірі.

- Там м'ясорубка, ти розумієш? Це самогубство, Ігорю. Там немає правил. На них заплющать очі. Там, де, крутяться гроші, на людське життя начхати! – кричав тренер, розмахуючи руками перед Ігорем.

– Я так вирішив. – просто відповів Ігор.

- Навіщо це тобі? Ти можеш звідти не повернутись, ти це розумієш?

- Я й не повернуся. В будь-якому випадку… - Тихо простягнув Ігор і буквально побачив, як усі надії тренера руйнуються, як картковий будиночок. Він разом видихає все повітря з легень і опускає плечі. М'язи обличчя розслаблюються, брови сходяться на переніссі.

- Ну, раз так… Якщо це твій вибір… - Розчаровано і якось відчужено промовив тренер і простяг руку Ігорю. – Радий був мати з тобою справу.

Ігор потис руку Михайлу Андрійовичу, важко зітхнув і вийшов із зали.

Почуття провини душило. Роздвоювало Ігоря, розривало навпіл. Вимагало повернутися, лишитися. Але Ігор змушував себе вперто переставляти ноги, прямуючи геть від тренувального залу, щоб назавжди залишити це місце, яке стало для нього майже рідною домівкою.

Заходячи за поворот, перед роздягальнею зіткнувся ніс до носа з дівчиськом, що виходила з-за рогу. Ну ось, тепер ще й вона. Його тіло розуміло ситуацію краще його свідомості, змушуючи зупинитися, серце завмерти, а потім вдарити, так сильно, ледве не розриваючи грудну клітку. Подивитися на неї. Нарешті. І знову відчути сум, що пожирає нутрощі.

 Вона йшла з опущеною головою, але наткнувшись поглядом на його черевики, різко зупинилася і повільно підвела очі. Судорожно зітхнула і завмерла.

Ігор затримав погляд на волоссі, розсипаному по плечах, вдихаючи такий знайомий запах м'ятного шампуню, і подивився їй у вічі. Вперше за півтора місяці дозволив собі цю слабкість. Він не повернеться сюди. Тепер уже можна. Один раз. Насамкінець. І нехай голодний звір усередині хоч повністю зжере його, він дивитиметься. Буде розглядати, вбирати, запам'ятовувати кожну рисочку обличчя.

Не дивитись на неї весь цей час було так важко. Але дивитися та помічати – було б ще важче.

Ігор дивився на її обличчя, відзначаючи, що вилиці стали ще гострішими, щоки впали сильніше, а губи стали ще більш блідими. Він помічав її вбитий вигляд із самого початку. Бачив, як вона потьмяніла і змарніла. Якусь мить він подумав, що це через нього, що це він змусив її... сумувати?

Божевільна мить.

Для неї це була гра. Не варто забувати.

Ігор дозволив собі на секунду затримати погляд на губах дівчини, витягаючи з пам'яті їх смак і відчуття дотику, що зводить з розуму, відчуваючи при цьому майже мазохистське задоволення. Поволі моргнув, проганяючи спогад, і відступив убік, дозволяючи їй пройти. Ну все, досить. Досить над собою знущатися.

 Дівча не відразу усвідомила, що шлях вільний, ще кілька секунд, вдивлялася в його очі, намагаючись відшукати в них щось, зрозуміле тільки їй. Але раптом зрозуміла, що він більше не затуляє їй дорогу, знітилася, розгубилася, нервово смикнула верхньою губою і майже побігла до виходу.

Ігор сумно посміхнувся, простеживши за дівчиною, усвідомлюючи, що це, мабуть, востаннє, коли вони бачились. Отже, добре, що він дозволив собі на неї подивитись наостанок...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше