49

Дівчина дивиться широкими вологими очима. Повільно ковзає по його фігурі, бачить його порожні руки і, гірко посміхнувшись, ледве чутно вимовляє:

- Ти не збирався їхати... - Ігореві так боляче, ніби щось зсередини ламає його кістки, викручує суглоби, зав'язує вени вузлами. Він мовчить, не в змозі відліпити від піднебіння пересохлий язик. Хоч би сказати, що йому шкода. Попросити вибачення. Благати про прощення. Але він мовчить.

А Кіра все розуміє без слів. Їй не потрібні слова. Вона розумна, і вона бачить його наскрізь.

Її очі наповнюються сльозами.

І ці ще непролиті сльози зводять між ними прірву глибиною у нескінченне відчуження.

Їхній міст руйнується. Падає у чорну безодню.

Вони стоять зовсім поруч, але таке відчуття, ніби між ними кілометри.

Ігор дивиться, не моргаючи, і бачить, як дівчина на очах перетворюється на тінь.

Звідки не візьмись з'являється білий Нісан з шашкою таксі і зупиняється за кілька метрів від Кіри. Вона байдуже ковзає поглядом по ньому і важко зітхає.

- Кіра… - навіщось знову вимовляє Ігор хрипким від підступаючих сліз голосом. Соромно від цих сліз, але він не залізний. Жодна людина не змогла б витримати такого пекельного болю. Жодна людина не змогла б просто стояти і дивитися, як твоє життя витікає крізь пальці, щастя, що примарно маячило на горизонті, зникає в пащі чорної потворної безнадії.

Кіра мотає головою, без слів просячи його нічого не казати. Підходить близько-близько. Впритул. Змушує знову вдихнути її запах. Розірвати їм легені, розрізати серце навпіл.

Вона піднімається на носочки і майже невідчутно торкається його губ своїми губами. Ігор не ворушиться. З поцілунком відчуває смак її сліз і сам насилу стримує крик, що рветься назовні.

- Я люблю тебе… - шепоче дівчина в його губи майже нечутно.

Її слова охоплюють його серце і виймають із грудей. Вона забирає його собі своїм зізнанням.

Ну от і все.

Ще болючіше вона зробити йому не змогла б. Бо болючіше вже нікуди.

Але вона просто повертає йому те, що він їй дав, ні більше, ні менше. Вона розсипається від болю, що практично на власні очі переливає в ній через край, але десь знаходить сили завдати останнього удару, здійснити останню справедливу помсту. Дівчина-рентген чудово бачить його слабкі місця, чудово знає, які слова розірвуть його на шматки. І, звісно, ​​вимовляє їх. Ось що залишає вона йому на згадку – знання про те, що його можна любити.

Вона тихо схлипує і повільно відстороняється, так і не піднявши на нього очей, розвертається і йде до машини.

Вона йде.

Інша. Зламана.

Зовсім не така, якою приїхала сюди.

Зсутулилася. Згасла. Вогонь в очах згас, розсипаючи на порох усі її надії. Більше не горда дивовижна пташка, що вражає погляд своєю надзвичайною яскравістю і красою, тепер це жалюгідне тремтяче пташеня, що випало з гнізда і зламало крила об любов до того, хто її не вартий.

Він бачив її різною. Ні, правда. Вони ніколи не були друзями або кимось ще, ніколи не були близькими, настільки, щоб так добре знати один одного. Але зараз Ігор з неймовірною чіткістю усвідомив, що знає, як виявляються на її обличчі майже всі емоції, які взагалі доступні до переживання людиною. Він бачив її різною – наляканою, ображеною, злою, самовпевненою, - але такою спустошеною він не бачив її ніколи. Наче життя залишило її тіло разом із усвідомленням його зради.

Це він забрав життя у своєї маленької життєрадісної пташки. Підло, безжально, незворотньо. Він убивця. Він нікчема. Минулої ночі він відчув себе кимось значущим, але тепер вона йде і забирає з собою все. Все, що тримало його на ногах.

Ігореві хочеться закричати. Впасти на коліна і кричати, поки назовні не вихлюпнеться вся ненависть до себе і свого життя, що чорним густим туманом, сповнює його сутність.

Дівчина йде, він - залишається. Розколотий, самотній, порожній. Він залишається заради мрії, яка вела його життям.

З мрією, яка завжди вказувала чіткий і зрозумілий шлях, але зараз чомусь не вела, а, навпаки, душила, розривала на частини і відгукувалася нестерпним болем усередині грудної клітки. Що ж це за мрія така, яка руйнує тебе, розламує і тисне? Чия це мрія? Його? Він, правда, цього завжди хотів?

Чи це чужа мрія, чуже бажання, нав'язане насильно, буквально кров'ю видряпане в його свідомості?

Вона справжня? Чи хибна?

Вона його? Чи чужа?

Хіба може одна мрія, якою б сильною вона не була, просто зламати два життя? Хіба така мрія може бути гарною та принести щастя?

Ні.

Але хіба Ігор заслуговує на щастя?

Напевно ні.

Очевидно, що ні.

Дівчина сідає у таксі та зачиняє двері. Вона більше не дивиться на Ігоря, не обдаровує його прощальним поглядом. Вона ховається за тонованим склом і назавжди відрізає від нього шлях до щастя.