Епілог

Ігор закручує останній болт та критично окидає поглядом результат своєї роботи. Уживаний, але не втративший своєї величі Honda CBR, чудовий мотоцикл, який з недавніх пір належить Ігорю, тепер повністю на ходу. Ігор вдоволено посміхається та витирає руки. У цей же час з-під машини, що стоїть у глибині двору, виповзає Паша.

- Закінчив? - посміхається друг, бачачи задоволений вигляд Ігоря, і підходить до мотоцикла. Оцінюючи проводить рукою по бамперу. - Як новенький. Коли спробуєш?

- Та ось зараз і спробуємо. – усміхається Ігор. - До міста на ньому поїдемо. Ти їдеш?

- Ні, я ще затримаюсь. Хочу доробити пороги. До упору сьогодні. Якщо тітка Олена не вижене. – посміхається Пашка.

Вони з Ігорем вже кілька місяців працюють не покладаючи рук, ремонтуючи пригнані з Європи машини. Поки вони не мали майстерні, вони організували її у дворі у мами Ігоря. Мама, звичайно, не була задоволена подібним розкладом - постійний шум та запах зварки її дратували. Але вона не проганяла їх. Та й надовго це не затягнеться, їхня праця почала приносити плоди, а отже, дуже скоро вони зможуть викупити сулад під автомайстерню у місті. Все налагоджується. Все йде як треба.

Ігор заходить у дім, проходить до кімнати і бачить, як мама приколює голку в рукав сукні, огидно жовтого кольору, що висить на Кірі мішком. Ігор сподівається, що це не остаточний результат, і мама доробить його до чогось вартого уваги. Кіра піднімає на нього очі, і її губи розтягуються у променистій усмішці. Вона відразу підходить до Ігоря і, крутнувшись навколо своєї осі, запитує:

 - Ну як тобі? – Сукня сидить на ній жахливо, ні колір, ні фасон їй категорично не йдуть. Але вона так щасливо посміхається, ніби це найкраще вбрання, яке їй доводилося вдягати. Кіра бачить його замішання і підходить впритул, виразно заглядаючи в очі, силою думки намагаючись передати йому необхідну відповідь. Тихо, але твердо додає. - Гарно, правда?

- Так. - Дещо розгублено відповідає Ігор і переводить очі на маму. Та полегшено видихає і сідає на стілець. А Кіра посміхається ще ширше. Від цієї усмішки і від розуміння, що вона все це робить заради його мами, а точніше, щоб заповнити в ній ту порожнечу, що утворилася після того, як Ігореві все ж таки довелося повідомити про смерть батька, душа сповнюється любов'ю. І за що йому так пощастило? Чим він заслужив цю дівчину? Вона - немов промінь світла, немов сонце зігріває все довкола своїм теплом.

Поряд з нею життя стає прекрасним. Його життя прекрасне, тому що в ньому є Кіра. Вона дивиться на нього з таким обожнюванням в очах. Кіра дивиться на Ігоря та щасливо посміхається. Вона так дивиться і так усміхається, ніби її життя прекрасне, бо в ньому є Ігор. Ця думка гріє серце, хоч Ігор, як і раніше, дивується, чому Кіра може так його любити. Навіть за рік. Навіть не дивлячись на всі образи, завдані їм. Навіть не зважаючи на його незабезпеченість. Вона дивиться на нього з любов'ю, незважаючи ні на що. Дівчина-мрія робить його життя щасливішим з кожним новим днем.

Вона вірить у нього. Вона каже, і з кожним днем ​​змушує його переконуватися у вірності її слів - у тому, що мрія може бути не одна, їх може бути багато, і їх можна досягти без страждань, з зусиллями, але без болю. Це вона змушує його мріяти не так, щоб хотілося здохнути, а так щоб шалено хотілося жити. Так щоб на шляху до мрій насолоджуватися кожним кроком.

Кіра бере Ігоря за руку і розвертається обличчям до мами.

- У моїх батьків за місяць річниця весілля. Двадцять років. А Ігор не має костюма. Як думаєте, чи змогли б пошити? - усміхається дівчина і сильніше стискає руку Ігоря, коли відчуває, що той готовий заперечити.

- Ох, ну... - губиться мама. – Я ніколи не шила костюми. Це досить складно. - Простягає мама, але замислюється.

- Але ж ви спробуєте? Так? – з надією подається вперед Кіра, і мама мимоволі погоджується, здаючись під її натиском.

- Так. Мабуть, це було б цікаво. У мене, здається, навіть викрійки є. - Мама задумливо тре підборіддя і починає копатися в шафі, перебираючи старі журнали з шиття.

-Чудово! – вигукує дівчина і знову повертає обличчя до Ігоря. - Можемо їхати?

- Так, все готове. - відповідає хлопець і каже мамі: - Пашка ще покопається, хоче доробити щось. А ми поїдемо. До завтра, ма.

Мама киває і проводжає їх відчуженим поглядом. Коли вони вже на порозі, раптом схаменуться:

- Кіро! Сукня.

- Ох, точно. - розпливається в посмішці дівчина та повертається, щоб переодягнутися. - Зовсім забула.

Його пташка - або прекрасна актриса, або їй дійсно подобається це безглузде вбрання. Ігор хитає головою і виходить надвір. Виганяє мотоцикл із двору та пробує зчеплення. Звір гарчить тихо, рівно та потужно. Ігор усміхається, передчуваючи поїздку на потужному байку. Його першому серйозному придбанні, гідному, бажаному.

З двору нарешті вибігає Кіра та підходить до Ігоря. Ніжно цілує у щоку.

- Ти не зобов'язана це робити. - Вирішує висловитися Ігор і Кіра запитливо піднімає брову. - Ти можеш взяти сукню, але піти у своїй. Мама не дізнається.

- З чого б це? – дивується дівчина. Дивується так щиро, ніби справді не розуміє. – Я піду в цій. А ти підеш у костюмі. Якщо тобі, звичайно, перепаде. - лукаво посміхається Кіра і скидає з плеча Ігоря невидиму порошинку.

- Там будуть твої батьки та багато їхніх друзів. На тебе косо дивитимуться. – опускає голову Ігор.