13

Поліна.

Не знаю, можливо, я поверталася, потихеньку приходила до тями, ніби від довгої коми, тривалістю триста дев'яносто днів. Інакше як ще можна було пояснити, що я – людина, яка уникає всякого фізичного контакту, буквально шарахається від кожного дотику, - ледь не кинулася сама в обійми Ігнату? Бачачи його сліпу лють, бачачи, що він ось-ось просто задушить хлопця, який посмів суперечити і глузувати з нього, я начисто забула про всі свої страхи і побоювання, зосередившись лише на тому, щоб запобігти жахливому.

Не знаю, чи означало це, що я повертаюся в ту стару Поліну, яка ще могла довіряти людям, яка не боялася всіх на світі, але, у будь-якому разі, те, що сталося сьогодні, було великим зрушенням.

Засмучувало тільки те, що те, що сталося, сьогодні поселило якусь дивну незручність, яка буквально на власні очі прозирала між нами. Ігнат чомусь відсторонився ще більше, він намагався триматися на відстані, більше мовчав, лише сухо видаючи вказівки. Уникав дивитись мені в очі. Йому було ніяково.

Та й мені теж…

Мої долоні й досі горіли. І це зовсім не через те, що кілька підходів віджималася від підлоги. Вони горіли, тому що все ще зберігали тепло сильного тіла, до якого їм було дозволено доторкнутися. Вони пам'ятали відчуття, коли під ними перекочуються напружені литі м'язи. Яким жаром від них віє, якою нестримною силою. І яке тремтіння всередині викликає ця дика сила, замкнена у величезному мужньому тілі.

Я навіть не сподівалася, що взагалі колись зможу думати про щось подібне, оцінювати чиюсь мужність і якось внутрішньо на неї відгукуватися. Але це відбувалося. І я навіть не знаю, тішило мене це чи лякало.

У моєму житті було занадто багато змін за такий короткий час. Я хотіла рухатися далі, хотіла вилікуватися від свого болю, але мої страхи залишалися всередині, і ніби страшні чудовиська, неприємним голосом нашіптували мені, що мені не слід довіряти чоловікам, не слід відкриватися їм, не слід розслаблятися. Я маю бути напоготові, і завжди чекати удару. Бо вони чоловіки. Вони можуть поранити. Вони можуть примушувати, мучити, калічити морально та підчиняти фізично.

Мої страхи переконували мене триматися подалі, сховатися і не висуватись. Але я намагалася їм не піддаватися. Я й так слухала їх надто довго. Більше я не хотіла. І не збиралася.

Коли ми закінчили з розминкою та силовими вправами, Ігнат дав мені свій телефон. Сказав, що я маю ознайомитися з найпоширенішими техніками захисту, і поглянути на них збоку. Він увімкнув відео та відсторонився, збираючись відійти. Я, пам'ятаючи обіцянку, дану собі, і щоб остаточно заглушити голоси в моїй голові, торкнулася його руки і обхопила зап'ястя, не даючи піти.

- Подивимося разом? - Запропонувала, заглядаючи йому у вічі.

Він глянув на мою руку і сильно ковтнув. Повільно, невпевнено кивнув, ніби сумнівався у правильності своїх дій, але все ж таки опустився на лаву разом зі мною.

Ми дивилися відео, сидячи пліч-о-пліч, і я відчувала тепло, що походить від його тіла. Мені було напрочуд спокійно поряд з ним, і я, здається, навіть трохи посміхалася, задоволена, що мені таки вдалося перемогти чудовиськ. У моїй голові було тихо, і я зосередилася на перегляді, намагаючись вловити сенс.

Коли півгодинне відео закінчилося, я підняла очі та подивилася на Ігната. Зітхнула і злегка знизала плечима.

- Так у мене, звісно, ​​не вийде.

- Відразу, звісно, ​​ні. - Погодився Ігнат, продовжуючи дивитися у вимкнений екран. - З часом…

- Гаразд. Давай спробуємо. – бадьоро кинула я, встаючи з лави.

- Е-е, ні. - Встаючи слідом, простягнув Ігнат. - Сьогодні вже запізно. Ми відпрацьовуватимемо їх на наступному тренуванні. Подивися вдома ще це відео, вивчи докладно. Я можу скинути посилання. Тільки… той… дай мені свій номер. - Додав, ніяково крутячи телефон у руці.

Я напружилася. Тривога засмоктала десь під ложечкою, але я не дозволила їй собою верховодити. Піднявши голову вгору, жваво промовила.

- Звісно.

Ігнат записав номер з якимось збентеженим виглядом і почав збирати речі. Я зібрала свої, сунула до рюкзака і вирушила до виходу.

- Може... - наздогнав мене в дверях його невпевнений голос. – Може тебе провести? - Запитав, знизуючи могутніми плечима. – Ну знаєш… Хтозна… які ще любителі квіточок та цукерок можуть тобі зустрітися…

На моєму обличчі чомусь розповзлася широка вдоволена посмішка.

- Добре. - Ледь не з радістю, бадьоро відповіла я. - Я почекаю зовні. - Додала і вийшла із зали.

Надворі було вже темно, я зупинилася біля входу, продовжуючи посміхатися своїм дивним почуттям, коли раптом з темряви мене гукнув чоловічий голос. Мене буквально підкинуло від переляку, і я втиснулася спиною в стіну, нервово озираючись, намагаючись розібрати силует і зрозуміти, кому належить цей голос.

- Гей, цукерочко. Ось і ти. - До мене швидкою ходою прямував той самий хлопець, якого я врятувала від неминучої смерті. Я перевела подих. – Я на тебе чекав.

- Навіщо? - Запитала, відчуваючи, як напружується все тіло. Кинула погляд у відчинені двері, але Ігната все ще не було видно.

- Ну… Провести хотів, поспілкуватися. - З нахабною усмішкою видав хлопець, розглядаючи мене оцінюючим поглядом з ніг до голови. - Ти красива.