II. Єті 1. Можна його залишити?

 - Ходімо, вже не далеко. Тільки циць! Щоб ніхто не почув, що я тебе привів, - озвався юний єті Альф.

   Хлопчик, з голови до п’ят закутаний в теплі звірячі шкури, ствердно закивав головою. Після чого пішов слідом навшпиньки, наче демонструючи повне розуміння ситуації. Кілька кроків, і вони вийшли з засніженого лісу, опинившись на вершині невеличкого пагорба.

 - А ось і наше поселення. Гарне, еге ж? Як би ж так ще пройти непомітно?

   Хлопчик знизав плечима. Мовляв, звідки ж мені то знати? А й дійсно, ні звідки ж. Альф уважно оглянув поселення, зморщивши обличчя. Тато завжди так робив, коли не знав точно, як вдіяти в тій чи іншій ситуації. Ану ж і йому допоможе? Пильно вдивився в заледенілі вулички, що вели до печер. Шерсть на лиці розвівалася у різні боки. Такий вже сьогодні вітер чудернацький – ні туди, ні сюди. Тим часом хлопчик усівся прямісінько в сніг, обхопивши руками волохату ногу єті.

 - Що, змерз? Ех, слабкуваті ви, люди, до холоду. Я от ніколи не мерзну!

   Єті випростався, зайнявши мужню позу. Перед друзями з поселення хизуватися не так то й просто. Вони ж бо всі виросли серед Снігогір’я. Та й шерсть у декого була куди розкішніша. Інша справа людина: слабке, беззахисне створіння, яке саме б точно згинуло в цих краях.

 - Гаразд, ходімо, вдома зігрієшся. В мене там є кілька теплих шкур. Злагодимо й тобі затишний куточок.

   Маля глянуло на єті маленькими карими оченятами, сповненими вдячності та надії. Альф на секунду повністю розчулився, та раптом знову посерйознішав.

 - Зараз спустимось, й я постараюся проскочити порожніми стежинками. А ти йди слідом, тихо та обережно. Головне провести та заселити, а там вже якось розберемось.

   Хлопчик знову кивнув, й вони рушили. Спуск видався легким. На великий подив Альфа, людинка ніде не зачепилася, не покотилась донизу. Він ж чув історії, в яких ці істоти дуже незграбні. Далі рушили звивистою стежинкою, минаючи заготівлі дерева та каміння. На щастя, їхнє поселення було невеличким, й вдень всі дорослі були зайняті своїми справами. Тож єті та хлопчик без проблем пробралися до віддаленої льодяної печери.

 - Хух, ну вроді пощастило. А зараз так само тихенько, бігцем до моєї кімнати. Сховаю тебе за ліжком на перший час. А вже потім, на день народження, розповім усе мамі. Благо, воно вже скоро. Не вижене ж вона тебе на моє день народження, правда ж?

   Хлопчик знову знизав плечима. Ну звісно ж, цього він також не знав. Звідки людинці знати які там традиції в єті, еге ж? Альф прочинив дерев’яні дверцята, зазираючи до печери. Вроді все тихо. Тато повинен бути на полюванні, мама – на риболовлі. Тож він сміливо подав волохатою рукою знак, мов, заходь. Хлопчик миттю прослідував за ним. Бігцем вони подолали вітальню. Єті рушив було до дальньої кімнати, аж раптом з-за спини пролунав суворий голос:

 - Альф Біргер Свенссон! Це що таке?

   Мама стояла прямісінько в дверях й, відкинувши сіті з лососем убік, стала в стійку, склавши руки в боки. Здавалося, наче її руда шерсть зараз палала гнівом.

 - Ма, не сердься. Це людина…

 - Я чудово бачу, хто це. Ти навіщо його сюди приволік?

 - Ну, на його село напали тролі. Тільки він й залишився живим. Я й подумав, пропаде ж сам у горах. Можна його залишити?

   Висока жінка-єті трішки потепліла. Схоже, гнів утихнув на фоні такої чуйності та доброти сина.

 - Альфе, та з ним же стільки проблем. Одягати, годувати, прибирати за ним. А ще маленькі люди постійно плачуть та вередують. Одна морока з ними.

 - Та він не такий, чесно. Ми через всенький ліс пройшли, жодного разу не заревів! Навпаки, дуже гарно себе поводив. Ну давай залишимо, пропаде ж!

 - То він зараз так. А дай тільки трохи обжитися, геть інша людина буде! Мала я діло з ними якось, тільки морока одна! Та й що ж сусіди скажуть?

 - Ну ма, він тихий, вони й не дізнаються. А там підросте, змужніє, й я його до північних печер заведу, там невеличку печеру й облаштуємо.

   Мама не знала, що й сказати. З одного боку, сина геть не хотілось засмучувати. Та з іншого, поселення єті – точно не місце для людини.

 - Гаразд, зачекаємо, поки батько прийде. З ним і вирішимо.

 - Ну ти ж його знаєш, він точно буде проти. Давай ми йому не скажемо.

 - Альфе, ти що, від свого нового друга дурощів нахапався? Як ти взагалі собі це уявляєш? І довго ти думав, він би тут таємно проживав? Навіть якби я не застала вас, уже до вечора твоя велика афера розкрилася б! Як ти не розумієш, це не якийсь там ховрах чи ще який звірок. Це людина! Вона повзає, бігає, щось на своєму пробує говорити. А в результаті, як виростає, бере в руки сокиру та йде полювати на єті. Так, так, на того самого, котрий його врятував.

 - Не правда! Чак не такий! Глянь, який він добрий та беззахисний.

 - Господи, ти вже ім’я йому придумав. Ні, ні, ні! Я з цим розбиратись сама не буду. Прийде батько – з ним і балакай.

 - Привіт, сім’я, - роздався басистий голос.

   До печери увійшов глава сімейства – Біргер Свенссон. Кремезний високий єті з чорною шерстю, як і його дружина до цього, затримав погляд на хлопцеві, закутаному у шкури.

 - І що це у нас тут?

   В голосі батька вчувалася поважна така суворість. Ну, от наче неквапливо так, невимушено у тебе щось запитують, а ти уже точно знаєш, що яка б там відповідь не прослідувала, далі її зустрінуть крики і фрази типу «Та чим ти тільки думав?»

 - Тихо, не заводься, - втрутилась мама, перш ніж Альф щось відповів. – Наш син привів людину. Ну, він побачив, як його сім’ю вбили тролі, от й пожалів бідолаху.

 - І що ж, тепер нам його доглядати пропонуєш?

 - Тату, я сам за ним стежитиму. Й годуватиму, й прибиратиму, чесно. Залишмо його. Давайте це буде подарунком на мій день народження.

   Альф звернув благальний погляд на батька. Та той був незворушним. Схоже, людина у домі добряче його розлютила.