Хлопчик із Толедо

Частина 3

  Мігеліто вийшов із м’ясної лавки, несучи товстенький пакет з чорісо та куркою. Педро Пералес ще не повернувся, тож хлопчик залишив пакет сеньорі Мануелі. Від тієї хитрої та жадібної жінки годі було чекати чайових. Замість грошей, вона ущипнула Мігеліто за рожеву, але замурзану щоку і полізла до нього з поцілунками. Мігеліто ледве спромігся уникнути неприємного доторку вологих старечих вуст.

  Додому повертатися не хотілося. Хлопчисько зацікавлено озирнувся у пошуках пригод. У нього свербіли долоні від бажання витнути якусь штуку.

   - Мігеліто... – зненацька долинув до нього застережливий шепіт.

  Хлопчик озирнувся, щоб побачити, хто його кличе. І здивувався:

  - Хайме? Що ти тут робиш? На твоєму місці я давно вже втік би з Толедо. Батько шукає тебе, щоб убити.

  - Сеньор Хосе все ще злий?

  - А ти як думаєш?! – Мігеліто хвацько сплюнув крізь зуби. Від такої поведінки він вважав себе дорослішим. – Після того, що ти зробив з моєю сестрою...

  - Так я ж не відмовляюся від весілля. Готовий хоч зараз.

  - Ось тому і розлютився батько. Він подумав, що тобі потрібна не Каталіна, а її посаг.

  - Чесно кажучи, від посагу я не відмовився б, – визнав Хайме. – Він, мабуть, чималий. Твій батько має гроші...  

  - Так я і знав! – зухвало зареготав Мігеліто. – Стільки вродливих дівчат навколо, а ти вирішив сплутатися з моєю потворною сестрою.

  - Каталіна не потворна! – образився Хайме. – Так, вона не писана красуня, але і не огидна. До того ж, мені все одно, вродлива вона чи ні. Вона – єдина жінка, яка, окрім покійної матері, дбала про мене. Ти ж знаєш, що жадібний сеньор Хосе залишав мені лише жалюгідні об’їдки. А Каталіна підгодовувала смачними наїдками, які тайкома приносила у мою комірчину. Латала дірки на моєму старому одязі, як колись, у дитинстві, робила моя мати... Я по-своєму полюбив її.

  Мігеліто скорчив глузливе обличчя. Хайме це помітив і образився ще сильніше.

  - Не смійся, дурнику! Ти ще малий і не розумієшся на  стосунках між чоловіком і жінкою. Краще допоможи мені.

  - Не такий я вже й малий, – заперечив Мігеліто. – Я бачив, як свині це робили. І собаки теж.

  - Ти про що? – здивувався Хайме.

  Мігеліто розреготався  грубо та глузливо:

  - Про те, як свині народжують поросят! Ти розумієш... – підморгнув він.

  - Не порівнюй свиней з людьми. Це не одне й таж саме, – обурився Хайме. – Так ти допоможеш мені чи ні?

  - Чого ти від мене хочеш?

  - У комірчині залишилися мої речі. Принеси їх мені.

  Мігеліто вдав, нібито він стурбований:

   - Якщо батько дізнається, що я допамагаю тобі, то він добряче відлупить мене. Ти його добре знаєш. Але я міг би допомогти, якщо ти заплатиш...

  - Я заплачу. Обіцяю.  

  - Давай зараз, – Мігеліто нетерпляче простягнув руку, як нахабні жебраки, які замість того, щоб смиренно просити милостиню, вимагають її у перехожих.

  - Я заплачу, коли принесеш мої речі.

  - Якщо не заплатиш, я тобі взагалі нічого не принесу.

  - От ти впертий, як віслюк! Як я тобі заплачу, якщо ти не принесеш мою торбину? Зараз у мене нема жодного мараведі. Всі гроші заховані у торбі, поміж одягу.

  - А що у руці, яку ти тримаєш за спиною?

  - Ніж.

  - Ніж? – здивувався, навіть злякався Мігеліто. – Навіщо він тобі? Кого ти хочеш вбити?

  - Нікого! Що за дурня лізе тобі у пусту голову?! Просто коли твій батько напав на мене, я саме різав сало. Мені не залишилося нічого іншого, крім як втекти з ножем у руці.

  Хайме обережно, щоб не порізатися, сховав ніж за широким полотняним поясом. І промурмотів: 

  - Так краще. Буде чим захищатися, якщо Хосе-м’ясник знову нападе на мене... Ти все ще тут? Біжи швидше і принеси мій одяг, – Хайме, звертаючись до Мігеліто, підвищив голос.

  Мігеліто знадобилося майже півгодини, щоб винести на вулицю полотняну торбину, у якій Хайме зберігав свій нехитрий скарб: дві пари штанів, теплу вовняну накидку, пояси, плетені панчохи та півдюжини полотняних сорочок.

  Хайме підхопив торбу, покопирсався усередині і не знайшов гаманця.

  - Де мої гроші? – загрозливо звернувся він до Мігеліто.

  Але хлопець уже знаходився на протилежному боці вулиці. Він насмішкувато висолопив язик і потрусив над головою маленькою шкіряною торбинкою, у якій приємно задзвенів десяток дублонів – заощадження Хайме за два роки роботи.

  - Віддай мої гроші! Негайно! – наказав Хайме, з усіх сил намагаючись показати себе страшним та суворим.

  - Не віддам, – відповів Мігеліто, кривляючись, наче мавпочка. – Я приніс твій одяг, як ти просив. Що ти ще хочеш? Гроші я забрав собі, як справедливу плату за те, що я не розповів батькові, що ти все ще стоїш на розі вулиці.

  - Я тебе вб’ю, малий нахаба! – розлючено вигукнув Хайме.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше