Частина 4

  Молода циганка танцювала посеред площі Сокодовер. Пишна спідниця задиралася, оголюючи її смагляві литки. Розпущене волосся пестило щоки, які розчервонілися від танцю. І небо відбивалося у блакитних очах, які рідко бувають у циган.

  Старий циган трусив бубном, задаючи ритм. Люди іноді зупинялися, задивляючись на витончені рухи танцівниці. Деякі кидали на землю перед нею маленьку мідну монету, а інші й цього не робили. Подивилися, та й пішли у своїх справах.

  Педро Пералес стояв нерухомо, поки танець не скінчився. Циганка не могла не помітити його, високого, худорлявого та вдягненого в чорне. Вона підійшла до чоловіка, лукаво посміхаючись і намагаючись перевести подих після танцю. То була її робота, яка давала дівчині щоденний хліб.

  - Сеньор, – промовила вона з чарівною посмішкою. – Бачу, вам подобається мій танець. То дайте мені хоча б потертого мідяка!

  - Із задоволенням, – відповів Педро і витягнув золотий ескудо з гаманця, що висів на поясі.

  - Це забагато, – циганка стала серйозною та поважною. – Мій скромний танець не вартий золотого. Я б задовольнилася і міддю.  

  - Твоя посмішка коштує більше, ніж ця монета, – промовив Педро, дбаючи про те, щоб ніхто не чув його слів. – Через півгодини я чекаю на тебе у звичному місці.

  "Звичним місцем" для них обох була печера далеко за містом, на дорозі, що проходила через міст Алькантара, і повертала праворуч, повторюючи вигин, який річка Тахо робила навколо Толедо. Від міської брами – майже півгодини ходьби. Навряд чи хтось знав про ту печеру, яка була добре захована серед вкритого мохом каміння і колючих кущів.

  Педро повалився у траву біля самого входу в печеру і солодко потягнувся, насолоджуючись тишею та спокоєм, які він завжди знаходив тут. Довго чекати не довелося. Циганка відставала від нього хвилин на десять. Така була пересторога, щоб ніхто не побачив їх разом і не здогадався про стосунки, що зв’язували їх. Вона принесла із собою аромат гвоздик та свіжої м’яти. Ті трави вона клала у воду, якою мила довге чорне волосся.

  - Віоланте! – промовив Педро, ніжно обіймаючи циганку. – Я так скучив за тобою!

   - І я скучила, мій любий Педро, – Віоланте притулилася до нього, відповідаючи на поцілунки. – Ми не бачилися майже тиждень.

  - У мене стільки турбот, що не вистачає часу ні на що. І тільки твоя усмішка освітлює моє життя. Ти – моя радість, моя втіха, моє життя, моє все, -- палко шепотів він. 

  А вона відповідала так само схвильовано:

 - Ти робиш мене щасливою. Ти завжди присутній у моїх думках, навіть якщо ти не поруч. Ти – перше, що спадає мені на думку, коли я прокидаюся, і останнє, про що я думаю, перед тим як заснути.

  Закохані лежали у траві, приховані від усього світу. Руки переплетені, обличчя повернуті одне до одного.

  - У тебе ангельські очі, – промовив Педро. – Блакитні, як небо. Хіба у дочок твого народу бувають такі очі? Може, ти християнська дівчина, яку вкрали цигани?

  - Ні. Я б хотіла належати до твого народу. Тоді ми могли б бути разом, не приховуючи своїх почуттів. Але я циганка, –  з превеликою гордістю запевнила Віоланте. – Моя мати була циганкою. Я схожа на неї і обличчям, і кольором волосся. А світлі очі дісталися мені від батька. І цей хрест теж, – вона показала йому маленьке срібне розп’яття, яке було заховане між її смаглявими грудьми.

  - Ти носиш хрест? – здивувався Педро. – Невже у вас, циган, немає власної віри?

  - Серед нас тепер багато християн. Ми завжди переймаємо релігію країн, де живемо. Так легше вижити.

- Не думай, що так легше, – з перебільшеною серйозністю відповів Педро. – Прийняти католицьку віру -- не значить жити у безпеці. Можна щонеділі ходити до меси, виконувати усі необхідні обряди, робити церкві щедрі пожертви, а своїм серед католиків не стати. «Новий християнин» завжди буде гіршим за старого, справжнього християнина.

  - Так ти з «нових християн»? – здивувалась Віоланте. – Я не знала. Навіть подумати не могла.

  Педро, після хвилинного сумніву, підтвердив:

  - Так, я з нових. Але нікому не кажи. Ось чому ми з матір’ю залишили місто, де жили, і переїхали до Толедо – щоб загубитися серед натовпу, де ніхто не здогадується про наше походження.

 - Я не зраджу тебе, не бійся, – запевнила циганка. – Але мені боляче дізнатися, що ти вразливий, як і я. І що наше кохання – це союз двох нещасних людей, які ніколи не будуть разом.

  - Не думай про це. Ми маємо бути щасливими хоча б ті кілька годин, які ми проводимо тут, разом, далеко від усіх.

  - Так. Нехай турботи залишаться по той бік мосту Алькантара. А тут дай мені надивитися у твої очі. Я обожнюю твій погляд, у якому палає пристрасть, коли ти дивишся на мене.

  - Я тільки на тебе й можу дивитися, – відповів Педро з ніжною усмішкою. Лише закохані вміють посміхатися так.

  Віоланте засміялася від щастя, і її сміх пролунав як дзвіночок:

  - То й дивися. Я не проти. Мені подобаються твої очі!

- Що ти кажеж, люба? – він почувався підлещеним та трохи засоромленим, бо не звик до дівочих похвал. – Мої очі звичайні, як у всіх. Хіба вони зрівняються красою з твоїми, небесно-блакитними?