Частина 10

  Наступного дня їх Католицькі величності донья Ізабелла Кастильська і дон Фернандо Арагонський урочисто в’їхали у своє «дуже віддане та благородне місто Толедо», як писалося у офіційних документах.

  Церемонія в’їзду розпочалася о десятій ранку, але жителі міста вийшли на вулиці на світанку. Вони вдягли найкращі вбрання і виказули радість та щастя, як їм було наказано у попередні дні через глашатаїв. Жінки приносили букети квітів, щоб усипати пелюстками дорогу, по якій проїдуть королева Ізабелла і король Фернандо. Їх гладенько зачесані голови також були прикрашені квітами. Усе місто пахло трояндами і гвоздиками, як прекрасний сад.

  Лицарі та зброєносці повинні були вітати короля і королеву за містом, по іншу сторону мосту Алькантара. Якщо якийсь лицар не з’явився б на зустріч з сюзеренами, то йому довелося б заплатити штраф у тисячу мараведі у королівську скарбницю. Зібрані гроші призначалися на війну з маврами. До честі толедських кабальєро слід сказати, що всі вони прибули у вказане місце завчасу. Але настільки великим був військовий та релігійний запал лицарів, що деякі з них без  вагань пожертвували на війну вказану суму, хоча й не були зобов'язані це робити.

  Король і королева прибули без спізнень, у домовлений час. Точність – то була їх повага до підданих. Толедське дворянство вітало монархів з належними почестями. Усі лицарі стали на коліна і поцілували руку спочатку королеві доньї Ізабеллі, а потім королю дону Фернандо. Бо Фернандо був справжнім королем у своєму рідному Арагоні, а тут, у королівстві Кастильському, повноправна королева і сеньора – донья Ізабелла. А її чоловік хоч і носить титул короля по праву подружжя, але не має повної влади над землями дружини. Хоча кастильські лицарі поважали дона Фернандо як славетного воїна, який першу перемогу отримав у дванадцять років. 

  Усі лицарі урочисто присягнули на вірність монархам. А королева Ізабелла, у свою чергу, наказала прочитати грамоту, де підтвердила усі старовинні привілеї міста Толедо.

  І почався величний в’їзд. Процесію очолили геральди, вдягнені у довгі червоно-жовті шати з вишитими гербами королівств Кастилії та Арагону.  Вісники урочисто трубили в труби, щоб привернути увагу. А пізніше, не менш урочисто, вони оголосили про в'їзд високих і могутніх сеньорів і государів доньї Ізабелли та дона Фернандо. А потім зачитали довгий список поєднаних титулів коронованого подружжя: королева та король Кастилії та Леона, король та королева Арагона, Валенсії, Майорки та Сардинії, граф та графиня Барселони, та інше, та інше... Де попереду ставилося ім’я або титул Ізабелли – то були її власні володіння, а де попереду йшло ім’я Фернандо – там господарював він. А їм обом належала майже вся Іспанія, окрім Гранадського королівства, де панували маври, та незалежної Наварри, де донедавна королевою була донья Леонор, звідна сестра Фернандо Арагонського, але рік тому вона померла залишивши корону дванадцятирічному онуку, Франциску Фебу де Фуа.     

  Дорога, по якій їхали король та королева, була вкрита квітами, які розсипали з вікон та балконів толедські жінки. І здавалося, ніби ті білі, червоні та рожеві пелюстки падали з самого неба, як символ того, що Бог благословляє двох монархів, які поєдналися у шлюбі і об’єднали різні королівства в єдину та могутню Іспанію. Власне, поки що ті королівства не були офіційно об’єднані, але це обов’язково мало статися у майбутньому, коли спільний син подружжя, принц Астурійський дон Хуан, успадкує і материнську, і батьківську корону.  

  Ізабелла Кастильська їхала верхи на білому коні, звісивши ноги, прикриті мантією, на один бік. Її розкішна небесно-блакитна сукня була щедро заткана золотими квітами. Білосніжне покривало, увінчане короною, оповивало її обличчя. З гідністю вона представляла корону та владу, яка випала на її долю. Фернандо Арагонський був вдягнений у червоний каптан, обшитий унизу соболиним хутром, і чорний оксамитовий плащ. Його кінь теж був чорний, як ніч. Він милостиво усміхався, коли його вітали. І та усмішка була повною ​​протилежністю  суворому обличчю королеви.

  Усім у двох королівствах було відомо, що Фернандо та Ізабелла одружилися не тільки через політику, а ще й з великого кохання. Але король час від часу дозволяв собі пригоди, від яких королева страждала та гнівалася. Чоловіки дивилися на королеву з захопленням та пошаною, як на Діву Марію у церкві, без гріховних думок. Донья Ізабелла була символом влади, сили та порядку, що Бог встановив на землі. Нікому і в голову не спадало дивитися на неї, як на жінку, якою б гарненькою вона не була у молодості.

  Жінки дивилися на свою володарку інакше. Вони, які часто мовчки страждали у своїх домівках, помічали прихований біль в очах королеви. І не одна з них замислювалася про несправедливість життя. Ця жінка, щедро наділена вродою, розумом, шляхетністю і багатством, жінка, яка займала найвище становище у королівстві, теж страждала від зради, як і  найбідніша з її підданих. І ця жіноча вразливість поєднувала донью Ізабеллу з усіма жінками королівства.

  Дон Фернандо теж виглядав по-королівськи велично, але не забував, що був привабливим чоловіком. А титул та корона робили його ще привабливішим, чим він не соромився користатися. Дон Фернандо своєю усмішкою, яка контрастувала з серйозністю королеви Ізабелли, зачарував усіх на своєму шляху. Перш за все – жінок, які ніжно зітхали, коли величний красунчик король проїздив повз них, підпираючи рукою міцне стегно.

  За королем та королевою їхали лицарі корони Кастилії та Арагону. Вони були належним чином озброєні  та добре вдягнені, і хизувалися перед глядачами галантністю та хоробрістю. Вони тримали щити з різноманітними гербами та різнокольорові прапори. Все це радувало очі цікавих глядачів.