Частина 13

  Віоланте, що за півгодини до того розпрощалася з Педро, підійшла до мосту Алькантара. Сьогодні, у день королівського в’їзду, циганам було заборонено заходити до міста, але вона туди й не прагнула. Старий сивоволосий циган чекав на неї, сидячи на камені, що лежав на узбіччі шляху.

  - Сьогодні ми танцюватимемо тут, дідусю? – запитала Віоланте, наближаючись до старого.

  - Ми сьогодні взагалі не танцюватимемо, – відповів старий, якого у таборі називали Пако. – Це небезпечно. Будь-якої миті можуть з’явитись альгвасили. Через королівський візит їх у місті завелося, як черв’яків у гнилому м’ясі.

  Віоланте, уявивши черв’яків, скривилася від огиди.

  - Купимо їжу? – запитала вона.

  - Я вже купив на гроші, які дав учора фрай Фернандо. Ось курка, – Пако показав на мішок, який лежав у траві. З нього витикалися зв’язані мотузкою курячі лапи.

  - Навіщо ти запхав курку у мішок? – здивувалася Віоланте. – Вона ж помре і нам доведеться їсти мертве м’ясо. Ти ж знаєш правило: курку потрібно забити і покласти на землю, щоб витекла кров. Тільки так вона вважатиметься чистою.

  Кілька десятиліть тому їх табір кочував по землях королівства Гранадського. У ті роки цигани перейняли від мусульман мусульман деякі звички та імена. Пако пояснив:

  - Люди дивляться і думають, нібито я вкрав ту нещасну курку.

  - А хіба ти не вкрав її, дідусю?

  - Та де там! – махнув рукою старий циган. – Я вже не такий спритний, як раніше. Довелося купити. Добре, що хоч гроші маємо.

  - Якщо курка не крадена, то й боятися нема чого.

- Не кажи, Віоланте, – заперечив дідусь. – Люди бачать, що ми – цигани, і вже хапаються за кишені. Тут недавно пробігав замурзаний християнський хлопчисько. Побачив, що я тримаю курку у руках і почав дражнитися: «Циган курку вкрав, а циганку продав! Циган курку вкрав, а циганку продав!» І так завзято виспівував свою дражнилку, що перехожі почали зупинятися і підозріло позирати на мене. Отож, довелося мені запхати курку у мішок і пригрозити негіднику, щоб налякати його.

  - І що, хлопець злякався? – посміхаючись, запитала Віоланте.

  - Та де там! Відбіг подалі, назбирав на узбіччі камінців і почав жбурляти у мене! – ображено відповів Пако.

  - А ти що?

  - Я погнався за хлопцем, але наступив босою ногою на колючки... Одним словом, біс із ним. А ти, Віоланте? Що ти принесла?   

  - Подарунок.

  Циган зрадів.

  - Що він тобі подарував? – запитав у онучки, витягнувши шию, як допитлива гуска.

  - Відріз тканини. Такої дорогої та гарної, як носять справжні сеньори.

  Старий відразу втратив інтерес.

  - Я не розуміюся на тканинах, – скривився він. – Бабусі покажеш. Це вона знає про жіночі витребеньки: тканини, стрічки, мережива... Як на мене, то краще б він подарував тобі срібну чи золоту прикрасу. Якого жадного коханця ти вибрала, дівко! Подарував тобі шматок тканини, бо йому самому такий подарунок нічого не коштує. Тієї тканини у його палатці стільки, що можна в ній втопитися, як у морі.

  - Замовкни, дідусю! – прошепотіла Віоланте, червоніючи від збентеження.

  - Заспокойся, нас ніхто не підслуховує. Кому цікаві наші циганські справи? А тобі, Віоланте, я ось що скажу. Якщо вже ти наважилася на те, що робиш, то не соромся. А якщо соромишся, то краще не роби.

  - Який ти жорстокий, діду. Я просто роблю те, до чого ти і бабуся примушуєте мене.

  - Я знаю. Тому й кажу: не соромся. Ми виживаємо завдяки тобі.

  - Ви штовхаєте мене на гріх!

  Старий циган потис плечима:

  -  Така наша доля. А на все – Божа воля. Якщо сам Бог змушує нас грішити, то нехай прощає наші гріхи.

  - Те, що ти кажеш, дідусю, звучить як єресь.

  - Мовчи дівко! Зараз набіжуть монахи та потягнуть нас у трибунал Інквізиції, – злякався старий циган. – Нам краще піти додому. Бабуся Альба чекає на нас.

  Дім для циган – це не кам’яні будівлі, а намети, розкинуті десь у полі або на лісовій галявині. Табір, де жила сім’я Віоланте, знаходився на відстані однієї ліги від Толедо. Шлях до нього був вкритий пилюкою та дрібними камінцями, які боляче впиналися у босі ноги. А сонце палило так сильно, що Віоланте розгорнула відріз парчі і прикрила їм голову.  

  Аж ось за поворотом вигулькнув циганський табір. Намети стояли навколо великого кола, викладеного з сірого каміння, що блищало під сонцем так, що здавалося білим. У колі щовечора горіло вогнище, навколо якого збиралися усі мешканці табору.  На перший погляд здавалося, ніби намети розкинуті у безладі. Але якщо уважно придивитися, то можна було помітити, що найближче до вогнища стояли палатки з цупкої тканини, без дірок, навіть з килимами усередині. І коні, що паслися біля тих наметів, були гладшими, з блискучими боками і виплеканою гривою, прикрашеною різнокольоровими китичками.

  Чим далі від вогнища, тим бідніші ставали намети. Той, де жила Віоланте зі своєю маленькою родиною, був найбіднішим, найобдертішим, протертим до дірок, які прикривали по-простому – зламаними гілками. Та ще й знаходився він на чималій відстані від інших.  Житло вигнанців.