Частина 14

  Сором впав на родину Віоланте ще до її народження, коли було виявлено вагітність її матері. З милосердя її бабусі та дідусю було дозволено жити у таборі, а матір було вигнано з племені. У наступні кілька років вона крадькома бачилася з донькою. Віоланте неясно пам’ятала її теплі обійми та сльози. А потім жінка десь зникла на шляхах життя. Подейкували цигани з інших племен, нібито вона померла.   

  Цигани майже перестали розмовляти з нечистими, не ділилися з ними їжею і не віталися за руку. Коли циганські візки пістрявим караваном котилися дорогами королівства Кастилії, їх обдерта кибитка повзла останньою. Намет, у якому жила Віоланте, завжди стояв якомога далі від інших наметів. Цигани були вигнанцями серед народів, а родина Віоланте стала вигнанцями серед циган.

  Змалечку Віоланте не розуміла, чому інші діти не хочуть гратися з нею. Чому вони втікали і здалеку викрикували образливі слова. Найсміливіші малюки навіть кидали у дівчинку висушені кизяки, намагаючись влучити в голову чи в груди. Такою великою була зневага, яку діти перейняли від старших.

  І коли увесь табір сідав вночі біля багаття, щоб слухати розповіді найстаріших і наймудріших циган про життя та подорожі їхніх батьків та дідусів, їхні пригоди та нещастя, розповіді про зухвалі і сміливі крадіжки коней, Віоланте повинна була сидіти позад усіх. Кремезні чоловічі спини та розпущене волосся жінок затуляли їй вогнище. Вона бачила лише помаранчеві іскри, що зринали високо у небо, начебто то роїлися блискучі золоті мухи. Іскри танцювали, підхоплені повітрям. Віоланте аж німіла, захоплена тією небаченою красою, якої не помічали інші. І вона навчилася танцювати, повторюючи танець вогню.

  Дні малої Віоланте проходили на самоті. Але з часом та самота перестала лякати її, а навпаки – стала бажаною. Вона дозволяла дівчинці уникати тих, хто зневажав її. Віоланте блукала полями та лісами, шукаючи гриби та цілющі трави для бабусі, розмовляючи з квітами та співаючи з птахами. Так вона навчилася відчувати красу, що її оточувала, та складати про неї пісні.

  Коли їй виповнилося тринадцять років, настав час заробляти гроші танцями та піснями. Віоланте завжди танцювала у супроводі дідуся, щоб ніхто з табору говорив про неї погано. Однак це не допомогало. Вона і далі була нечистою, дочкою гріха. Але, принаймні, вона більше не чула образливих слів у свою адресу, коли ввечері передавала частину заробітку циганському баронові. Можливо, Віоланте ще не заробляла стільки, скільки дорослі циганки, які не тільки танцювали, а ще й ворожили. Але її танці та пісні подобалися людям. Тож поволі заробіток дівчини зростав.

  Цигани ніколи не затримуються надовго на одному місці. Віоланте танцювала на площах багатьох міст, на ринках та на ярмарках. Її спритні ноги пізнали каміння головних площ Севільї, Сеговії, Хаену, Сарагоси, Кордови, Уельви, Кадісу, Мадріду, Вальядоліду, Саламанки та інших міст.  

  Майже рік тому табір, до якого належала родина Віоланте, прибув до Толедо. Спочатку місто Толедо здалося їй схожим на інші міста, де спочатку циган зустрічали доброзичливо, а потім гнали геть, ледве не закидуючи камінням. Такі ж самі вузькі покручені вулички, забудовані величними кам’яними будинками з балконами, завішеними килимами від палючого сонця, решітками на вікнах та різьбленими гербами над дверима. А на бідних околицях – інші будинки, брудні та напіврозвалені, від яких пахло перегорілим салом – їжею бідняків.

  Все змінилося для Віоланте у той день, коли серед мідних монет, які їй зазвичай кидали за танець, вона знайшла велику і блискучий золотий дублон. А наступного дня – ще один, і ще, і ще... Якщо перша монета могла бути випадковою, то наступні точно не були. Віоланте дуже скоро виявила, хто той щедрий шанувальник її танців: молодий чоловік, високий і худорлявий, вдягнений просто, але вишукано. У наступні дні вона танцювала, посміхаючись йому. А він невідривно дивився на циганку.

  Ці погляди привернули увагу дідуся. Старий циган розвідав, хто той чоловік із золотими монетами, і зрадів. Багатий торговець тканинами, який мав добру репутацію серед сусідів. Звали його Педро Пералес. Він порадився з жінкою, бабусею Віоланте. І удвох вони вирішили, що з залицяння толедського багача можна мати зиск.

  Одного вечора, коли Віоланте вклалася спати поруч з бабусею, біля входу в палатку, а дідусь вже хропів на солом’яному матраці біля багаття, у найтеплішому та найприємнішому кутку їх скромної оселі, бабуся сказала:

  - Ти знаєш, Віоланте, що ніколи не одружишся?

  - Чому не одружуся, бабусю? – здивовано запитала вона, хоча в глибині душі вона знала відповідь.

  - Через ганьбу твого народження. Це сумно, але це – правда. Подивись на себе, Віоланте. Ти – найвродливіша дівчина у нашому таборі, як колись – твоя мати, і я теж – у твоєму віці, багато років тому. Але досі ніхто не попросив твоєї руки. А тобі вже вісімнадцять. Циганки виходять заміж у п’ятнадцять, щонайпізніше – у шістнадцять років. І у твоєму віці вже мають чоловіка і хоча б одну дитину, а часто – вже двійко чи навіть трійко дітей. А вони ж навіть наполовину не такі гарні, як ти. Горе тобі, моя бідна онучко! Така гарна танцівниця, така ніжна та вродлива, а залишишся одиначкою до кінця свого життя... Що станеться з тобою, коли нас із дідусем не стане? Хто стане піклуватися про тебе?

  - Я ніколи про це не думала.

  - А я подумала про твоє майбутнє. Знаєш, хто хоче одружитися з тобою?

  Віоланте напружилася. Дівчата-циганки зобов'язані слухатися старших членів родини. Виконувати те, що накажуть дідусь або бабуся, – її обов’язок.