Частина 19

  Полуденне сонце припікало нещадно, коли фрай Алонсо де Мендоса та дон Дієго де Айяла дісталися до місця, де знайшли труп Мігеліто. Ченця рятував від спеки крислатий дорожній капелюх, а начальник альгвасилів вдягнув шаперон* – шматок цупкої тканини, який хитромудро обертався навколо голови і застібувався дорогоцінною застібкою так, щоб кінці грайливо та елегантно звисали на плече. Може, жінкам він у такому одязі здавався поважним та вродливим, але від сонячних променів той головний убір не захищав. Хіба що кінці тканини служили для того, щоб витирати краплі поту, який щедро котився по обличчю. Та ще й на превелику прикрість дона Дієго, молоді придворні сеньори вже майже не носили шаперонів. Вони віднедавна надавали перевагу невеликим оксамитовим капелюшкам, які можна було просто надягнути на голову і не мучитися, думаючи, як би найхимерніше зав’язати той шаперон. Правда, рядовим альгвасилам було ще гірше. Він них вимагалося носити шолом навіть у палючу спеку.  

  Нарешти вони дісталися до місця. Дон Дієго зліз з бойового коня, а фрай Алонсо – з віслюка.

  - Ось тут він лежав, – чоловік, який знайшов Мігеліто, вказав на зарості випаленої сонцем трави, у десяти кроках від дороги.

  - Може, ви пам’ятаєте, як саме він лежав? У якій позі? – допитувався чернець.

  Чоловік трохи подумав, намагаючись пригадати. А потім вклався у траві, старанно викручуючи руки и ноги, начебто його побив параліч.

  - Зрозуміло. У неприродній позі, – зробив висновок фрай Алонсо. – Може, ви помітили щось незвичайне?

  - Та нібито нічого... – четверо чоловіків, що вказали місце, переминалися з ноги на ногу.

  - Якщо пригадаєте, приходьте до Алькасара, щоб розповісти дону Дієго або мені. А зараз ви вільні. Йдіть собі з Богом, діти мої, – чернець блогословив чоловіків і знову повернувся до місця злочину. Або нещасного випадку. Бо фрай Алонсо ще не впевнився, що саме відбулося у цьому місці.

  Ліворуч від них звивалася дорога. А за дорогою – крутий обрив; десь там далеко унизу текла річка Тахо. Начебто Господь Бог, коли створював землю, прорубав у кам’яній землі вузький та глибокий шлях для річки. А праворуч здіймався до синього неба пагорб, усипаний камінням, порослий травою, кущами та низькорослими кривими деревцями. Схили пагорба подекуди були гладкі, а подекуди -- порізані скелястими ущелинами, по яким лише дикі кози могли стрибати без ризику зламати ноги.   

  - Може, й справді, хлопчик впав з вершини та вдарився головою об каміння? – припустив дон Дієго.  

  - Обережно, – порадив фрай Алонсо. – Не потопчіть сліди. Треба знайти плями крові.

  Вони опустилися на коліна, щоб краще роздивитися.

  - Я бачу кров, – зрадів фрай Алонсо. – Ось ці бурі плями.

Дон Дієго присів поруч:

  - Так, багато крові витекло з голови нещасної дитини... – присвиснув він. – Без сумніву, він впав саме тут.

  - А де ж камінь або уламок скелі, який спричинив таку страшну рану?

  - Не бачу. Тут тільки м’яка трава.

  - І я не бачу. А це означає...

  Чоловіки перезирнулися і майже водночас промовили:

  - Це не нещасний випадок!

  - Схоже на те, що хлопчика, дійсно, вдарили по голові. Зброєю, каменем або чимось схожим, – задумано промовив Алонсо, не відриваючи погляду від кривавих плям. 

  - Це не зброя! – впевнено заперечив дон Дієго. – Я добре знаю, як виглядають поранення, нанесені ножем або мечем. Рана у Мігеліто така нерівна, начебто рвана. Скоріше за все, його вдарили каменем.

  - Так. Рана на правій скроні. Можливо, хлопчик стояв тут і дивився вгору, на вершину пагорба. Вбивця підступив до нього ззаду, тримаючи камінь у правій руці. Замахнувся і... – чернець показав, як саме, на його думку, міг статися злочин.

  - Схоже на правду, – погодився дон Дієго. – Ось бачите, я не даремно звелів заарештувати бакалійника, – ущипливо додав він.

  - Не поспішайте. Може, це був не він.

  - На допиті дізнаємося.

  - А ось і камінь! – вигукнув фрай Алонсо, підбираючи з землі каменюку, що розміром і формою нагадувала велику грушу, але загострену і кострубату.

  - Ви впевнені, що саме цей? – недовірливо запитав дон Дієго. – Тут валяється чимало каміння...

  - На ньому кров. Ось подивіться.

  - Дійсно!

  Альгвасил приміряв на долоні, наскільки важкий той камінь, і впевнено наказав:

  - Станьте-но до мене задом, фрай. І зігніть коліна, щоб зрівнятися зростом з Мігеліто. Тобто, вбивця підійшов ось так і з розмаху вдарив хлопця у скроню... – дон Дієго примірився і зробив вигляд, нібито лупить ченця по голові. – Ну що ж, це цілком можливо. Залишилося лише знайти того, хто це зробив.

  - Мене цікавить, куди дивився Мігеліто, – задумливо промовив Алонсо де Мендоса, оглядаючи височенький пагорб. – І що він там побачив.  

  - Може, козу? – припустив дон Дієго. – Тут їх багато скаче... Е ні, стривайте! – примружившись, зненацька вигукнув він. – Здається, там є печера!